Глава 32

                                              Лада

Дим повільно розсіювався над подвір’ям Академії. Повітря пахло попелом і спаленою магією. Камені під ногами були теплі, ще пульсували залишками сили. Ми стояли серед руїн бар’єрів, і тиша після битви різала гостріше, ніж будь-який крик.

Пилип тримав мене за плече, його долоня тремтіла, хоч він намагався цього не показати.
— Усе минуло, — прошепотів він. — Принаймні, поки що.

Я кивнула, але не змогла відповісти. Перед очима стояв той, кого ми бачили перед кінцем — істота, що заговорила людським голосом. У його очах було стільки болю, що навіть зараз, серед розрухи, я не могла забути.

Проклятий.
Але ким він був до того, як став тінню?

Навколо студенти поволі піднімали поранених. Над двором ширяли викладачі, відновлюючи магічні щити. Дехто молився. Дехто плакав. А хтось просто мовчав — як і я.
Мірель стояла біля розбитого фонтану, схилившись над Анною. У тій ледве світилися долоні — вона витратила надто багато сили на закляття світла.
— Вона впорається, — сказав Оріс, хоч голос його зраджував сумнів.

Пилип допоміг мені підвестися.
— Ладо, ти бачила, що з ним сталося? — спитав тихо. — Він не зник, як інші.
— Так. Він… залишився, — відповіла я. — Але не як ворог. Скоріше… як пам’ять.

Я озирнулася — на місці, де впала істота, земля була темна, але не спалена. Вода, що розтеклася з фонтану, блищала золотими відблисками. Це світло виходило не з полум’я Пилипа — воно йшло з глибини землі, мов відгук на нашу спільну силу.

— Вогонь і вода, — тихо мовив він. — Вони ж не повинні поєднуватися.
— І все ж… поєдналися, — відповіла я. — Можливо, саме тому ми ще живі.

Пилип усміхнувся втомлено, і ця усмішка на мить повернула мені відчуття безпеки. Але воно зникло, коли небо над Академією знову спалахнуло.

Далеко за стінами міста, на обрії, здійнявся темний стовп енергії.

— Це Невіс, — сказав Оріс. — Він відкрив другий прохід.

Мені стало холодно, хоч навколо було жарко від післявоєнного повітря. Другий прохід означав, що все, що ми щойно пережили, — лише початок.

— Ми маємо підготуватись, — сказала я. — Академія не витримає ще однієї атаки в такому стані.
— І як ти це зробиш? — запитала Мірель. — Ми ледве стоїмо на ногах.
— Почнемо з тих, хто ще може боротись, — відповіла я. — Ми не маємо вибору.

Я підняла погляд до неба. Золоте світло ще мерехтіло на каменях, нагадуючи про силу, що народилась між нами. Можливо, саме вона стане ключем — не лише до захисту Академії, а й до того, що означають слова: під забороною богів.