Глава 30

                                               Лада

Ми вибігли з бібліотеки, серця калатали, а повітря в подвір’ї Академії вже було сповнене магічної напруги. Не лише першокурсники, а й старші студенти, викладачі та охоронці виставляли бар’єри, готуючись до боротьби.

Небо було чорне, мов смола, а над баштами пролітав силует велетня — той самий, що ми бачили раніше. Його очі світліли зловісним вогнем, а кроки відлунювали, наче грім.

— Велетень ночі… — прошепотіла Мірель, не відводячи очей.

Я відчула, як Пилип стискає мою руку. Його полум’я вже не було звичайним — воно горіло глибше, сильніше, готове вступити у бій.

— Ми ще можемо встигнути, — сказала я, піднімаючи голос, щоб почули навколишні. — Якщо діятимемо разом!

Над нами пролунали закляття викладачів, блискавки магічної енергії розрізали повітря. Студенти різних курсів об’єдналися, щоб підсилити бар’єри, а я відчула, як страх поступово змінюється рішучістю.

І тоді істота спустилася ближче. Її тінь огорнула подвір’я, а з глибини її силуету виринули темні створіння — духи мороку та велетні ночі, пробуджені Невісом.

— Усі на свої місця! — крикнув Пилип. — Захисні закляття, тримайте щити!

Ми зайняли позиції, готуючись до першого удару. Бій почався.

Перший вибух прогримів, наче удар грому просто в серце. Повітря спалахнуло, і на подвір’ї Академії здійнялася паніка. Я схопила Пилипа за руку й потягнула за собою до фонтану — джерела, яке було найсильніше в усьому дворі.

— Звідси ми зможемо втриматися! — крикнула я.

Вода слухалася мене. З фонтану піднявся стовп, розділившись на десятки зміїних потоків. Вони обвили темних створінь, збиваючи їх із ніг. Пилиповий вогонь ударив слідом, і пара здійнялася в небо — густий білий туман накрив бій.

— Ладо! — гукнула Мірель. — Вони не зупиняються!

— Тоді будемо тримати їх хвилею!

Я розвела руки — і вода вибухнула з-під каменю, зливаючись у суцільну стіну, що розділяла нас і тіней. Та одна з істот вирвалася, величезна, чорна, як ніч, і в її очах блиснув розум.

Пилип відчув це теж.
— Це не просто тварюка… — прошепотів він.

Я згадала слова з книги, яку ми щойно читали в бібліотеці:
«Коли тінь дихає, не бий її — очисти».

— Пилип! Світло! — крикнула я.

Його вогонь спалахнув не червоним, а золотим — чистим, як сонячне відбиття на воді. Я підняла руки, і хвиля злилася з полум’ям — вогонь і вода не ворогували, а співали в унісон.

Світло залило подвір’я, і тінь відступила. Та замість того, щоб розсипатися, істота завмерла — і з її тілом сталося щось дивне: з темряви проступили риси людини.

Я зробила крок уперед. Пилип спробував зупинити мене, та я вже знала — цей страх потрібно перемогти, не тікаючи.

Вода спадала з моїх долонь, стікаючи по каменю.
— Ти був одним із нас, — прошепотіла я. — Я відчуваю це.

Істота поворухнулася. У її погляді промайнув спогад — біль, сором, і щось людське.

— Під забороною… богів… — ледве вимовив він.

Світло згасло. Я впала на коліна, а Пилип підхопив мене, тремтячи. Навколо панувала мертва тиша.

Ми перемогли, але серце стислося — бо в тому голосі я почула не чудовисько, а проклятого.