Глава 29

                                               Пилип

Повітря в бібліотеці стало важким, ніби хтось накрив нас невидимим покривалом.
Книги на полицях шелестіли самі собою, сторінки перегорталися, ніби від подиху вітру, якого тут не могло бути.

— Це не просто стародавня магія, — прошепотіла Мірель. — Вона… жива.
— Або прокидається, — додав я.

Світло у залі раптом спалахнуло, і над головами зависли іскри — золоті, срібні, темно-сині. Вони з’єднувалися в химерні символи, що змінювались просто на очах.
Анна вдивлялась у них, обличчя зблідло.

— Це попередження. Тінь уже відкрила прохід.

Я кинув погляд на двері. Зовні лунав гуркіт — мабуть, закляття викладачів і студентів, які намагалися утримати захисний купол Академії. Але сила ззовні зростала. Вона тиснула, наче хвиля, що готова змити все на своєму шляху.

— Якщо ці істоти пробудилися, — промовив я, — ми маємо знайти спосіб їх зупинити.
— Ми навіть не знаємо як, — заперечила Лада. — Закляття богів нам недоступні, а благословення мають лише Анна й Оріс.
— І саме тому вони — його ціль, — сказав я. — Треба сховати їх або знайти спосіб посилити бар’єр.

Анна поклала долоню на стару книгу.
— Тут пишуть, що зв’язок між світами можна тимчасово перекрити через енергію чотирьох стихій. Якщо об’єднати їхню силу — вогонь, воду, повітря й землю, — можна створити тимчасову печать.

— Але ж ми лише студенти, — тихо мовила Мірель.
— Не важливо, — відповів я. — Ми — ті, хто залишився.

Ми вже збиралися вирушати, коли раптом у повітрі пролунав різкий тріск. Одна з книжок спалахнула темним полум’ям і розсипалася в попіл.
Із попелу виринуло щось — тінь, схожа на прозору руку, що тягнулася до світла.

— Назад! — крикнув я, і вогонь спалахнув на моїй долоні.
Полум’я вдарило по тіні, але вона не розсіялася — лише зойкнула, наче жива, і відступила вглиб полиць.

— Це… дух мороку, — прошепотіла Лада. — Один із тих, кого він пробудив.

Ми кинулися до виходу. За дверима бібліотеки повітря було розпечене, магічна енергія била в груди.
Коли ми вибігли у двір, небо було чорним, як смола. Над баштами пролітав силует — той самий, що ми бачили раніше.

— Велетень ночі, — видихнула Мірель.

І тоді я відчув, як щось у мені загорілося сильніше, ніж просто вогонь стихії.
Наче хтось шепотів усередині: ти маєш силу, яку ще не розкрив.

Я глянув на свої руки — полум’я було інше, глибше, золотаве, не таке, як завжди.
Лада помітила це, але нічого не сказала. Лише стиснула мою долоню.

— Ми ще можемо встигнути, — сказала вона. — Якщо діятимемо разом.
Я кивнув.
Небо ревло, бібліотека за нашими спинами палахкотіла. Свято скінчилося. Починалася справжня битва.