Глава 27

                                            Пилип

Святкова зала Академії сяяла від прикрас, гірлянд і магічного світла, що переливалося від кришталевих люстр. У повітрі пахло свіжим хлібом, фруктами і трохи магічними есенціями для свят. Зранку студенти метушилися, перевіряли костюми, музичні інструменти, реквізит для номерів, а викладачі поспішали переконатися, що все готово для урочистостей.

Я дивився, як Лада проходить між рядами студентів, поправляє деталі свого вбрання і тихо сміється з кимось із друзів. Моє серце стиснулося від радості — вона виглядає щасливою, а поруч із нею я відчуваю себе спокійніше, ніж будь-де.

— Пилип! — крикнув Оріс із усмішкою. — Готовий до виступу?

Я кивнув і поглянув на Ладу. Її очі світилися рішучістю і легким хвилюванням. Ми вже пройшли репетиції, і тепер настав момент, коли наші танці та співи стануть частиною великого свята.

Батьки студентів прибували групами, посміхалися, обіймали дітей, робили фото. Деякі високі чини з інших країн кланялися перед деканами, і я помітив, як за кожним кутком академії були невидимі охоронці — магічні та людські — які пильно стежили за безпекою.

Вогняні й водяні, земляні та повітряні студенти метушилися, допомагаючи один одному з костюмами й реквізитом. Було чути сміх і обережні коментарі:

— Ти впевнена, що цей крок правильний?
— Так, повторюймо ще раз, щоб усе вийшло.

Ми з Ладою зайняли своє місце для танцю, тримаючи руки один одного. Моя стихія вогню трохи тремтіла, а поруч її вода мене заспокоювала.

Перший номер пройшов бездоганно. Анна й Оріс, Мірель і Краніор, інші пари — усі виконували свої ролі, і зал наповнювався оплесками. Радість і захоплення батьків змушували мене посміхатися, навіть коли серце калатало від хвилювання.

— Дивись, Пилип, — прошепотіла Лада, — усе добре. Вони радіють, а ми просто робимо те, що вміємо.

Я кивнув, але помітив, що у повітрі з’явилося легке коливання. Магія Академії, зазвичай стабільна і м’яка, наче зітхнула і здригнулася. Лада помітила це теж, її очі стали серйознішими.

— Хтось поряд з нами грає з енергією… — тихо сказала вона. — Щось не так.

Я прислухався. Спершу здавалось, що це просто відлуння від музики та сміху, але потім відчув тонкий холодок, який пробіг крізь залу, немов чиясь присутність перевищила межі дозволеного.

— Лада… — прошепотів я, — будь готова.

Ми обмінялися коротким поглядом: радість свята змішалася з передчуттям небезпеки. Поки музика грала, я відчував, як наші руки стискають один одного сильніше. Ми знали: попереду можуть бути випробування, але разом ми витримаємо.

І поки зал аплодував наступній парі, невидимий тіньовий покрив поволі просочувався у святкову ауру академії. Це був лише перший натяк на те, що згодом перетвориться на справжню загрозу — напад, який не залишить нікого байдужим.

Святкова зала наповнилася оплесками й сміхом, але я відчув, як холодок у повітрі стає сильнішим. Магія академії, яка зазвичай дарувала тепло й світло, раптом здригнулася.

— Пилип… — Лада схопила мою руку міцніше. Її очі були настороженими, а рухи легкими, як у готовності. — Щось не так.

Я кивнув. Ще мить, і невидима хвиля пройшла крізь залу. Мерехтіння світла змінилося на темні відблиски, і я почув слабке глухе гуркотіння, як від падіння великого предмета.

— Всім залишатися на місцях! — пролунало з місця викладачів. Але навіть до них дійшов холодний подих — це не було звичайним порушенням дисципліни.

У наступну мить люстри задзвонили, ніби магія ламалася, а частина повітряних прикрас спалахнула синім світлом. Над залом повисла напруга, і хтось із вогняних шепнув:

— Це… немає права тут бути!

Я відчув, як руки Лади тремтять. Не від страху — від адреналіну. Моє серце калатало, і я знав: це не просто магічний збій.

Темна тінь з’явилася в кутку зали, і я побачив перші обриси постаті — високої, страшної й чужої. Тіло її покривало мерехтіння темної енергії, а очі світилися жахливим світлом.

— Невіс… — прошепотіла Лада. — Він тут…

Слово «атакує» не потрібно було вимовляти, бо його присутність уже кидала всім виклик. Мої пальці стиснули долоню Лади, і ми знали: зараз потрібно діяти разом.

— Вогняні, водяні, земляні, повітряні! — крикнув Оріс, пробиваючись крізь гуркіт магії. — До захисту!

Я відчув, як вогонь у мені розгоряється сильніше, а поруч Лада, її вода заспокоює й спрямовує мою силу. Ми стали один навпроти одного, готові захищати студентів, батьків і академію.

Мить затрималася, як у сповільненому кадрі. І тоді перші спалахи темної енергії прорвали повітря, ніби стукаючи в наш світ. Почалася битва, яку ніхто не очікував у день святкування стоп'ятдесятирічного  ювілею академії.