Глава 26

                                           Лада

Свято наближається. Академія гуде, мов вулик — усі бігають із костюмами, квітами, прикрасами. Коридори прикрасили стрічками стихій, у залі для виступів пахне свіжими травами, а на сходах чутно сміх.
Але чомусь мені не смішно.

Сьогодні ми з Пилипом танцювали разом під час репетиції. Його долоня — гаряча, мов полум’я, але не палюча. Навпаки — тепла й заспокійлива. Я не раз ловила себе на думці, що наші стихії, хоч і протилежні, не змагаються — вони шукають рівноваги.
І коли ми стояли посеред зали, а навколо лунала музика, мені на мить здалося, що так і має бути: вода й вогонь поруч, не вороги.

Але після того, як усе закінчилося, спокій раптом зник.

Коли ми виходили з зали, я відчула, як щось у повітрі змінюється. Ледь вловимий холод, який не мав бути там, де зібралися вогняні. Повітря, насичене чарами, ніби колихалося, як вода перед бурею. Я зупинилася на сходах і вдихнула — і на якусь мить відчула, що під самим камінням Академії щось ворушиться.

— Тобі холодно? — спитав Пилип, нахиляючись до мене.
— Ні, — збрехала я. — Просто здалося, що підлога дрижить.
Він усміхнувся. — Це від хвилювання перед святом.
Я кивнула, хоч знала — це не воно.

Після репетиції ми розійшлися по гуртожитках. У мене боліла голова — коли стихії змінюються в повітрі, я це завжди відчуваю першою. Вода навколо стає неспокійною.
Я підійшла до вікна — за мурами шуміло озеро. Воно булькало так, ніби намагалося щось сказати.

У двері тихо постукали.
— Ладо, не спиш? — почула я голос Мірель.
— Ні, заходь.

Вона увійшла, тримаючи в руках кілька аркушів із текстом пісень.
— Не можу заснути, — сказала, сідаючи на ліжко. — Уночі чути дивні звуки. Наче дзвін або стукіт.
— Мені теж неспокійно, — відповіла я. — Вода не мовчить.
— Думаєш, це просто нерви перед святом?
— Хотілося б, — зітхнула я.

Коли вона пішла, я вийшла на подвір’я. Біля озера стояла тиша, але варто було нахилитися — і я побачила відображення неба, де миготіла темна пляма. Вона рухалася, наче тінь під водою, і від неї йшов холод.
Я занурила пальці у воду — вона була крижана, хоч навколо тепло. На поверхні з’явилися кола, що складалися у форму розколу — ніби тріщина у світлі.

Мені стало страшно. Не тому, що я знала, що це означає, а тому, що не знала.
Вода ніколи не показує просто так.

Я повернулася до гуртожитку. На столі стояв глек — звичайна вода, яку я завжди тримала біля себе, щоб підтримувати рівновагу стихії. Тепер вона ледь тремтіла, хоча в кімнаті не було жодного подиху вітру.

Я доторкнулася до поверхні — вода прошепотіла щось нерозбірливе, і мені здалося, що почула слово:
«Готуйтеся».

Свято має бути радісним.
Та десь усередині я вже знаю — воно стане початком чогось зовсім іншого.