Глава 24

                                            Лада

Ми усі почули про те, що перед народом з’явилися Морейя і Гаряч й веліли об’єднатися. Звісно, водяні й вогняні досі дивляться одні на одних косо, але намагаються примиритися.

Вогняні йшли уздовж річки, мовчазні, з напруженими плечима. Вода мерехтіла під вечірнім світлом, і на іншому березі вже чекали водяні. Їхні погляди перетиналися, гострі й холодні, наче спис.

Першим вийшов старійшина вогняних.
– Боги веліли, – промовив він глухо. – Ми прийшли не ворогувати.

Від водяних озвалася жінка з синьою накидкою.
– Ми теж чули слова Морейї. І якщо навіть вона простила Гаряча, ми мусимо слухатися.

Але їхні голоси тремтіли від стриманого роздратування. Молоді воїни переглядалися з недовірою. Хтось із водяних шепнув:
– Вони ж палили наші домівки. Як їм тепер довіряти?

Хтось із вогняних відповів так само пошепки:
– А ви топили наші поля. Чи це не забулося?

Тиша натяглася, мов струна. Лише плескіт хвиль розбивав напруження.

Тоді наймолодша з водяних ступила вперед і простягнула вогняному хлопцеві глечик із чистою водою.
– Хай це буде знаком миру.

Той прийняв, і полегшене зітхання прокотилося обома берегами. Примирення було крихким, але вперше за довгий час вони стояли поруч без мечів і заклять.

Малі діти водяних стояли за спинами батьків, тримаючись за їхні плащі. Вони шепотіли одне одному:

– Ті з вогнем… вони страшні?
– А мама каже, що боги наказали не боятися.

Вогняні жінки тримали кошики з хлібом та сушеними фруктами. Вони не знали, чи доречно їх пропонувати сусідам по той бік річки, та одна з них наважилася: підняла кошик і пішла вперед. Вода зашуміла гучніше, та Морейя не здійняла хвилі — знак, що можна.

– Скуштуйте, – сказала жінка, простягаючи хліб. – Це з нашого врожаю.

Водяні мовчали, аж доки найстарший із них не взяв окраєць і не відламав шматочок для дитини. Дитина усміхнулася, а напруга в натовпі трохи розтанула.

Старі ремісники обох племен дивилися одне на одного з цікавістю:
– У вас є ковалі? – запитав один водянин.
– Є, – відповів вогняний. – А ви вмієте ткати сітки краще за нас.

Розмова зароджувалася несміливо, крихітними іскорками. Люди ще не довіряли, але вперше за довгі роки бачили, що інші теж сміються, теж годують дітей, теж живуть.

Ми з Пилипом і нашими друзями прочитали про це в літописі повітряних. Вони завжди фіксують події світу відразу, і тепер їхні сувої вже зберегли перші кроки примирення між нашими народами.

Я мала надію, що нам із Пилипом більше не доведеться приховувати наші почуття. А ще сильніше — що разом ми зможемо вистояти у боротьбі проти того, хто став ворогом і богів, і людей.