Глава 19

                                              Пилип

Я почав підготовку до вступу в академію. Мама й тато були не в захваті від того, що в академії Світіл будуть студенти з водяного народу, але погодилися, що мені потрібна освіта. Вони пропонували вступити у нашу академію Вогонта, але я дізнався, що в академії Світіл якісніша освіта. До того ж я отримав гранд на безкоштовне навчання, бо склав іспити на найвищому рівні, і це стало вирішальним.

З Ладою ми в цей час бачилися не часто, бо обоє були зайняті підготовкою. Коли все ж зустрілися, вона повідомила, що теж отримала гранд. Пишаюся моєю розумною дівчиною! Грандів небагато — всього по два на групу, а для повітряних магів п’ять. Отримати їх нелегко, але ми змогли.

Ми кораблями дісталися до столиці повітряних. Після довгої дороги від порту почалася нова подорож — вузькими вулицями, що піднімалися вгору між світлими будинками з легкими балконами. Усюди були натовпи молоді: хтось ішов із валізами, хтось обговорював плани навчання різними мовами, у барвах різних країн. Я вперше так чітко побачив, наскільки різними ми всі є — і водночас як нас поєднує одна мета.

Вентарія вразила мене простором і світлом: будівлі з високими арками, легкі вежі, мовби підвішені в повітрі, і всюди — відчуття руху вітру. Академія Світіл була схожа на ціле містечко з гуртожитками, навчальними корпусами, садами й площами для тренувань.

Мене провели до кімнати в гуртожитку для студентів першого курсу. Двері тихо відчинилися, і я побачив простору кімнату з двома ліжками, письмовими столами та вікном, яке виходило просто на головний двір.

У кімнаті вже хтось був. Хлопець кремезної статури розкладав свої речі в шафу. Коли я зайшов, він обернувся й привітно посміхнувся.
— Привіт! Ти, мабуть, мій сусід? Я — Оріс. Земляний. Люблю, щоб усе стояло на своєму місці, — він постукав по поличках, — але до порядку без фанатизму.

— Пилип, — відповів я й потиснув його руку. — Вогняний.
— О, добре, — він кивнув. — Не хвилюйся, я не з тих, хто боїться вогню. У нас, землян, свої дивацтва, але ми ладнаємо майже з усіма. А ще я швидко звикаю до нових сусідів, так що спробуємо жити дружно.

Мені полегшало. Звичайно, одразу подумав про Ладу — як добре було б, якби й усі інші ставилися так просто.

— Чув, що сьогодні ввечері буде перша зустріч із наставниками, — сказав Оріс. — Може, підемо разом?

— Домовилися, — усміхнувся я.

Я поставив свої речі в шафу й відчув, що це новий початок. І все ж десь у глибині боліло: Лада теж зараз у цьому місті. Може, ми випадково зустрінемося на площі чи в коридорах академії? Але наші розмови й зустрічі мають залишатися таємними.