Глава 18

                                            Лада

У неділю ми з Миружем, мамою й татом поїхали в місто Ліорн, до тітки Лілії. Її дім завжди здавався мені теплим і сповненим затишку: на полицях стояли керамічні глечики з настоями, від стін тягнувся аромат сушених трав. Ми сиділи за широким дубовим столом і пили чай із м’ятою.

– У столиці Аералії є академія Світіл, – почала тітка, дивлячись на нас уважно. – Туди приймають представників усіх народів.

– І вогняних теж? – мама здивовано підняла брови, притримуючи чашку обома руками.

– Так, – кивнула Лілія. – Повітряні відомі своєю відкритістю. У них немає заборон на освіту.

– І навіть водяних? – перепитав Мируж.
– Усіх, – підтвердила тітка. – Там можна зустріти студентів із кожної країни. Академія задумана як місце, де різні культури можуть вчитися разом.

– Це ж непросто, – озвався тато, повільно обертаючи ложку в чашці. – Адже між деякими народами досі є напруження.

– Саме так, – серйозно сказала Лілія. – Найбільше проблем виникає між вогняними й водяними. Адміністрація академії пильнує, щоб суперечки не переросли у щось більше. Але інколи навіть там доводиться приховувати справжні почуття чи тримати язик за зубами.

Я слухала й уявляла величезне місто Вентарію, вулиці, заповнені студентами з різних країн. У грудях заіскрилася мрія: можливо, і для мене колись відкриються ці двері.

Ми ще трохи посиділи в Ліорні: тітка пригощала нас пирогом, а Мируж розповідав про свої мандрівки. Та думки мої весь час поверталися до сказаного про академію Світіл. Ця ідея запала в душу.

Під вечір ми вирушили додому. Я дивилася з вікна воза на дорогу й ловила себе на тому, що вже уявляю себе серед студентів академії, у столиці Аералії.

У вівторок ми зустрілися з Пилипом на нашій галявині. Я ледве стримувала хвилювання, адже хотіла розповісти йому новину ще від неділі.

– Пилипе, – почала я, коли ми сіли поряд, – тітка Лілія розповіла про академію Світіл. Вона знаходиться у Вентарії, столиці Аералії. І там беруть на навчання всіх – незалежно від того, з якої ти країни.

Він здивовано підняв брови:
– Усіх? Навіть вогняних і водяних?

– Так, – кивнула я. – Саме це й важливо. Там ми могли б бути ближче одне до одного. І водночас здобути освіту.

Він замовк на мить, вдивляючись у мої очі.
– Ладо… Це звучить, як справжній шанс. Але ти розумієш, що й там можуть бути наші люди? Хтось може нас впізнати…

– Я знаю, – зітхнула я. – Проте в столиці стільки студентів, усі різні. Якщо будемо обережними – ніхто не здогадається. А навіть якщо й здогадаються… повітряні відкриті й дружелюбні, вони не звертають такої уваги на наші суперечки.

Він усміхнувся і ніжно взяв мою руку:
– Ти завжди бачиш світлі сторони. Може, саме це і є відповідь. Якщо ми зможемо пройти разом цей шлях, то доведемо, що легенди й заборони – не вирок.

Я відчула тепло його пальців і ледве стримала сльози.
– То ти згоден?

– Я не просто згоден, – його голос став твердішим. – Я хочу цього. Ми вступимо обоє.

Я радісно всміхнулася, відчуваючи, як серце переповнює надія. Вперше за довгий час майбутнє здавалося не таким далеким і недосяжним.