Глава 16

                                               Лада

Ми з Пилипом обмінялися подарунками. Його срібний факелок ще теплий від його долоні, коли я стискаю його в руці. Маленький, але такий промовистий. Для мене він наче символ світла серед темряви, доказ того, що між нами може горіти щось справжнє. Я дивлюся на нього й не можу стримати усмішку.

Потім ми розмовляли, торкалися рук, цілувалися. Його поцілунки палають, але не обпікають. Вони зігрівають мене зсередини, і я відчуваю, ніби світ навколо стає добрішим, легшим. Поруч із ним я забуваю, хто ми й що нас розділяє. Лише я і він. І цього начебто достатньо, щоб дихати на повні груди.

Мені так добре з ним! Я навіть на короткий час забула про все, що існує між нашими народами. Хіба може бути злочином таке відчуття? Може, легенда неправдива? Може, ми зможемо довести всім, що водяні та вогняні можуть бути разом?

Я вже майже повірила в цю мрію, коли Пилип раптом схопив мене за руку й потягнув убік. Його пальці міцно обхопили мою долоню, рух різкий, але впевнений. У перші секунди я навіть злякалася — що сталося? Але в його очах не було гніву чи роздратування, лише рішучість і настороженість.

Ми відійшли в глибші хащі, і тільки там я почула те, чого сама не помітила відразу, — чиїсь кроки. Важкі, неспішні, але достатньо близькі, щоб серце стиснулося від страху. Я навіть відчула, як холод пробіг по спині.

Як я могла так розслабитися й втратити пильність? Я ж мала дивитися навколо, а не тонути в його очах… Та я була така щаслива, що забула про все.

Добре, що хоч Пилип залишався уважним. Він не дав нам потрапити на очі тому, хто йшов. А я… я лише ще раз переконалася: бути разом — це найбільший ризик у моєму житті. І водночас найбільше щастя.

Ми завмерли в тіні дерев.

Між деревами з’явився високий хлопець із рудим волоссям, вогняний. Я не знала його і ніколи раніше не бачила. Він ішов повільно, наче шукав щось чи когось, але не озирнувся в наш бік. Серце в мене калатало так голосно, що я боялася — він його почує.

Я відчула, як Пилип міцніше стиснув мою руку. Ми стояли зовсім тихо, доки незнайомець не зник у глибині лісу. Лише тоді я змогла видихнути.

– Хто то? – тихо запитала я.
– Мій найкращий друг Брайз, у нього сьогодні чергування.

Коли він зник, ми пішли іншою стежкою.

– Ладо, ти знаєш галявину біля поваленого й обгорілого дуба?
– Знаю, де це.
– Давай там зустрінемося. У неділю зможеш прийти?
– У неділю ми з сім'єю маємо йти у місто до тітки.

Пилип замислився, потім сказав:
– Так, у понеділок у мене чергування. Давай у вівторок.
– Добре, тільки години з четвертої.
– Добре, я буду чекати.

Я ще раз усвідомила, як небезпечно нам зустрічатися, але водночас зрозуміла: я вже не зможу відмовитися від цих митей. Вони стали для мене важливішими за будь-які заборони.

Після цього ми обмінялися короткими поцілунками, і я пішла до селища. Я ще довго відчувала на собі погляд коханого, поки не відійшла надто далеко. Та всередині лишалося 
дивне відчуття: щось скоро мало статися, і цей крихкий спокій не триватиме довго.