Глава 15

                                            Пилип 

Сьогодні я прийшов у ліс трохи раніше. Серце стукало сильніше, ніж зазвичай, але я мусив залишатися обережним. Навколо тихо, лише шелест листя під ногами й легкий вітерець грає з гілками — нікого немає, принаймні поки що.

І ось вона з’явилася. Лада. Моя Лада. Її погляд теж шукав небажаних свідків, і я помітив, як вона обережно озирається, відчуваючи повітря навколо. Добре, ми обоє розуміли: цього моменту не можна зіпсувати.

– Привіт, Ладо, – сказав я тихо, але впевнено, стежачи, щоб ніхто нас не бачив.

Вона примружила очі, і я побачив у її погляді ту саму напружену радість, яку відчував сам. Ми підійшли ближче, обережно, ніби весь світ чекав на наш крок. Легкий аромат квітів і трав, що вітер приносив з гущавини, додавав моменту особливої теплоти.

– Ти прийшла… – тихо промовила вона, і я відчув, як серце почало битися ще швидше.

Я повільно простяг руку, щоб торкнутися її. Ми дивилися один одному в очі, і обережність повільно розчинялася, залишаючи тільки бажання бути поруч. Я обережно озирнувся навкруги, переконавшись, що нас ніхто не бачить. Лада теж дивилася — обережно, трохи напружено, але усміхалася.

– Я приготував тобі маленький подарунок, – сказав я тихо, витягуючи з кишені срібний факелок, що легенько блищав на сонці, відбиваючи світло між листям. – Щоб пам’ятала про цей день і про мене.

Вона нахилилася ближче, уважно роздивляючись деталі. Факелок був крихітним, але витонченим, на ручці можна було помітити легке гравіювання, що переливалося при світлі. Вітер трохи зачепив її волосся, і я відчув запах лісу й свіжості, що підсилював особливість моменту.

– Він такий гарний… – промовила Лада, обережно беручи його в руки. – Я… дякую.

Я відчув, як серце б’ється швидше, бачачи, що подарунок їй до душі.

– А я… теж маю для тебе щось маленьке, – вона діставала з кишені оброблений камінець, на якому можна було розгледіти тонке гравіювання у вигляді хвиль, що переливалися на світлі. – Щоб ти пам’ятав про мене.

Ми обмінялися подарунками, і в цей момент між нами відчувалася невидима нитка, що з’єднувала серця. Ліс навколо ніби завмер: шелест листя, пташині трелі, легкий подих вітру — все стало другорядним. Ми просто стояли поруч, відчуваючи присутність один одного.

– Ти мені дуже дорогий, – тихо промовила Лада.

– І ти для мене, – відповів я, обережно посміхаючись. – Нам потрібно берегти ці миті.