Глава 14

                                              Лада

Сьогодні ми з Миружем поїхали у місто й продавали овочі та фрукти. Розташувалися на ринку, розклавши товари, і почали працювати.

Раптом до нас підійшов незнайомець і зупинився біля мене. Брат саме допомагав якійсь бабусі донести покупки до її будинку.

– Доброго дня, – привіталася я й усміхнулася.

Чоловік уважно подивився на мене.

– Ти порушниця традицій. Та вибір за тобою: піддатися й плести за течією чи ні.

Я дала йому трохи овочів без оплати — очевидно, це провидець.

Мируж повернувся до нас, а чоловік, не відводячи погляду, указав на мого брата:

– Твоя суджена вже поруч, не прогав її.

Після цього він спокійно пішов собі.

– А що тобі нагадав провидець? – запитав Мируж.

– Нічого серйозного, – відмахнулася я, приховуючи легке хвилювання.

– Може, на долю твою вказав? – запитав Мируж, спостерігаючи за моєю реакцією.

– А, може, й вказав. Але якось туманно, – відповіла я, намагаючись не показати хвилювання.

Під вечір ми повернулися додому з вирученими грошима. Мируж забрав свою частину та пішов у своїх справах, а я залишилася і зайшла у двір. Там мене вже чекали батьки.

– Ось ти й повернулася, – промовила мама, посміхаючись. – Як пройшов день?

– Добре, – відповіла я, намагаючись приховати хвилювання після зустрічі з провидцем. – Все пройшло без пригод.

Тато кивнув і взяв мою сумку з овочами та фруктами. Я відчула тепле відчуття дому й спокою, але думки ще залишалися десь у місті, серед натовпу й провидця, який несподівано з’явився і щось прорік.

– Тебе сьогодні шукав Крижен, – сказала мама, ставлячи кошик із овочами на стіл.
– Що він хотів? – спитала я, знімаючи куртку.
– Побачитися, – відповів тато, сідаючи поруч. – Каже, що він закоханий у тебе.
– А я у нього ні, – відрізала я. – Сотні разів йому це казала.

Я поклала кошик на полицю, розклала фрукти, що залишилися після продажу, і почала мити їх у мисці. Мені не хотілося більше думати про Крижена. Краще зайнятися справами, ніж витрачати час на непотрібні хвилювання.

Я зайшла у свою кімнату й одразу почула стукіт у вікно. Підійшла, відчинила кватирку на верхнє провітрювання.
– Виходь, погуляємо, – почувся знайомий голос.

О, ні, це Крижен.
– Я не вийду, навіть не сподівайся.
– Я ж тебе кохаю.
– А я тебе ні.

Я просто зачинила кватирку. Він залицяється, але моя відповідь не змінюється — завжди ні.

Я просто лягла спати. На щастя, він у вікно більше не стукав. Мозок поступово відпочивав від його наполегливих слів, а думки повільно поверталися до спокою моєї кімнати.