Глава 10

                                             Лада

 Ми з Миружем розмовляли, як раптом до нас прийшла Марина разом з незнайомою мені дівчиною. Вона виглядала старшою за мене років на п’ять, але водночас мала легку витончену поставу й спокійний погляд.

– Привіт, Ладо, Мируже. Знайомтеся, це Люсія, – представила дівчину Марина. – Вона повітряна магиня, подорожує, моя двоюрідна сестра. Приїхала до мене в гості.

Я уважно придивилася. Волосся Люсії було світле, наче переливи ранкового сонця, а очі блакитні, глибокі, з легкою іскоркою допитливості. В її рухах відчувалася легкість і грація, ніби кожен крок узгоджувався з повітрям навколо. Ледь помітний легкий вітерець, який огортав її, здавалося, йшов від неї самої, немов магія повітря йшла у її кроках.

– А де ви вже побували? – запитав мій брат із щирою цікавістю.

– Я об’їздила рідну країну, землю, а тепер подорожую Крижельтією, – відповіла Люсія спокійно, її голос був мелодійний, майже звучав як легкий подих вітру.
Мируж почав їй розповідати, де побував і що побачив, а Люсія ділилася своїми враженнями. Вони так захопилися розмовою, що зовсім перестали помічати мене й Марину.

Я стояла осторонь і слухала. Було цікаво чути про місця, які я ще ніколи не бачила, відчувати атмосферу інших селищ і міст, дізнаватися про звичаї та святкування. Трохи закрадалася заздрість: Мируж так легко знаходить спільну мову з новими людьми, а Люсія відчувалася наче частинка іншого світу, який мені поки що недоступний.

"Мабуть, я теж колись поїду кудись, – подумала я. – Хочеться побачити світ за межами Аквалісу й Крижельтії, відчути різні країни, культури, людей…"

Ми з Мариною тихо пішли в будинок, залишивши їх удвох. Я ще довго прислухалася до голосів Миружа й Люсії, які сміялися й обмінювалися історіями. Було відчуття, що світ навколо великий і повний пригод, які мені ще належить відкрити.

– Ладо, ми з дня весілля з тобою не бачилися. Як ти після цього? Мабуть, Мируж читав тобі моралі зранку.
– Я швидко утекла в свою кімнату.
– Сподіваюся, ти більше не бачила того вогняного.
– Не бачила, на щастя.

Ми почули, що хтось іде, тому припинили говорити на цю тему. Та й тут більше нічого додати. У кухню зайшли Мируж і Люсія.

Ми почули, що хтось іде, тому припинили говорити на цю тему. Та й тут більше нічого додати. У кухню зайшли Мируж і Люсія.

– П’єте чай? – запитав мій брат, усміхаючись так, ніби щойно почув щось дуже приємне.
– Так, ми не хотіли вам заважати, – з посмішкою відповіла Марина.
– Мируже, було приємно поспілкуватися, але нам пора йти додому, скоро батьки Марини подаватимуть вечерю.
– Приходьте ще до нас, з вами, Люсіє, так цікаво спілкуватися, – додав він із теплом у голосі.
– Обов’язково прийдемо, – відповіла Люсія й поглянула на нього якось особливо.

Дівчата попрощалися й пішли. А Мируж залишився стояти біля дверей, ніби ще на щось чекав. Усмішка не сходила з його обличчя.

Я прикусила губу, стримуючи сміх.
«Ого, брате, а я думала, тебе ніщо вже не здивує після всіх твоїх мандрів. Виявляється, достатньо однієї дівчини».

Я ще не бачила, щоб він так дивився на когось. У його погляді було щось нове, те, чого я навіть не могла назвати словами. Але я відчула: це точно не просто цікава співрозмовниця для Миружа.