Глава 9

                                               Пилип 

Я сидів у альтанці, сонце повільно опускалося, кидаючи тепле світло на моє селище. До мене прийшла Лора. Вона завжди була енергійною, балакучою, і зараз щось активно розповідала, жестикулюючи руками.

– …і тоді я подумала, що це буде просто чудово, – завершила вона, широко розмахуючи руками.

Я слухав її погано, швидко відволікаючись на звук вітру в кронах дерев і на річку, що блищала на заході сонця. Лора гарна дівчина, добра й уважна, але мені не подобалася ця ідея – одружитися з нею.

– Пилип, ти мене слухаєш? – запитала вона, нахилившись трохи ближче.

– Ага… звісно, – пробурмотів я, піднімаючи очі й помічаючи, як вона посміхається, намагаючись розпізнати в мені інтерес.

Мої батьки давно мріяли, щоб ми стали парою. Лора теж була до цього схильна. Але я… я просто не відчував того, що треба. Вона була непоганою дівчиною, але не для мене.

– Ти, мабуть, втратив нитку розмови, – сказала Лора, сміючись і жестикулюючи ще ширше, – але не хвилюйся, ми можемо обговорити це пізніше.

Я кивнув, вдихнув повітря і на мить відчув полегшення, що можу бути чесним із собою. Цього вечора мені хотілося лише спокою, тихого роздуму, без обов’язкових зобов’язань і чужих очікувань.

– Слухай, Лоро, – почав я, намагаючись говорити спокійно, – нам треба прояснити ситуацію. Я знаю, що твої й мої батьки хочуть, щоб ми одружилися. Але я тебе сприймаю не більше, ніж хорошу подругу. Ти хороша дівчина, але не для мене.

На її очах забриніли сльози. Я відчував, що роблю їй боляче, але не міг давати марних надій. Ми завжди спілкувалися як друзі, але коли вона почала проявляти до мене романтичний інтерес, я мусив це перервати.

– Я… – вона намагалася промовити щось, але слова застрягли в горлі. – Добре… я розумію, – тихо прошепотіла Лора, опустивши очі.

Я кивнув і відчув, як важко буває робити правильно, навіть якщо це боляче. Іноді чесність – це єдиний шлях, навіть коли вона залишає сліди.

– Мені пора вже йти, мабуть, мама скоро піде додому, вони з тіткою Геленою наговорилися, – тихо сказала Лора.

Я кивнув, дивлячись, як вона збирається йти. Гелена – моя мама, а мама Лори – Тервія. Дві родини вже давно вирішили, що ми повинні бути разом, але серце не підкоряється планам інших.

– Добре, Лоро, – промовив я тихо. – Бережи себе.

Вона посміхнулася крізь сльози й пішла, а я залишився на місці, відчуваючи легке полегшення й водночас провину. Було правильно сказати правду, але завжди важко бачити чужий біль, навіть якщо його спричинив ти сам.

Я кивнув, залишаючись на місці, відчуваючи легке полегшення. Вона піде, а я зробив те, що вважав правильним. Можливо, тепер Лора зверне увагу на Дора – він давно проявляє до неї інтерес. Але це вже зовсім інша історія.