Глава 8

                                              Лада 

Ми з Миружем, мамою й татом закінчили роботу на городі, по черзі помилися. Зараз ми з братом сидимо в альтанці, і він розповідає мені про свої подорожі.

– Я об’їхав майже всі країни, – почав Мируж, – крім Філітії, бо туди нам не можна, як і їм до нас. Бачив різні селища, міста, спостерігав за тим, як люди живуть, як святкують.

– А між водяними й земляними чи повітряними є якісь особливі стосунки? – запитала я.

– Так, – кивнув він. – Я бачив пари, де водяні одружувалися з земляними чи повітряними, і до цього ставляться нормально. А от з вогняними – ні, їхні звичаї не дозволяють. Вогняні вітають шлюби лише зі своїми.

– Я так зрозуміла, – сказала я, – повітряні часто не розуміють, чому між нашими і вогняними стільки напруженості.

– Так, – підтвердив Мируж. – Вони бачать лише кордони й стіни, але не відчувають історії й старих домовленостей.

– А що найбільше запам’яталося в подорожах? – поцікавилася я.

– Багато чого, – усміхнувся Мируж. – Місця, люди, свята… Найбільше мені запам’яталися маленькі селища з простими традиціями, де люди щиро радіють життю. Наприклад, у містечку Яренд щороку влаштовують Свято Річки: всі виходять на береги, співають пісні про воду і пускають легкі човники зі свічками. А в Талвіні проходить День Майстрів: ремісники показують роботи, проводять майстер-класи, а діти бавляться на ярмарку.

– Уявляєш, Ладо, я побував майже в усіх селищах Крижельтії, – усміхнувся Мируж. – Є маленькі селища, де люди живуть у гармонії з природою, а є містечка, де ринок завжди гамірний і багатий на ремесла.

– А які твої улюблені? – запитала я.

– Найбільше мені сподобався Талвін: там велика бібліотека й старовинні майстерні. А ще Яренд, на березі річки, – він задумливо посміхнувся. – І цікаво, що між водяними й земляними іноді створюються пари. Люди приймають одне одного, і жодних проблем не виникає.

Я слухала й уявляла ці місця. Хотілося подорожувати, відкривати для себе нові селища, бачити, як живуть земляні й повітряні, які описував Мируж.

– А ти ще плануєш кудись поїхати? – поцікавилася я.

– Обов’язково, – відповів він. – Але поки що хочу більше часу проводити вдома, із вами. Після стількох мандрівок хочеться затишку.

Ми довго говорили, і я слухала його, уявляючи світ, який ще не бачила. Це було цікаво й захопливо — дізнаватися про життя за межами нашого селища, про людей, свята й традиції інших країн.

Ми довго говорили, і я слухала його, уявляючи світ, який ще не бачила.

– Дивись, Ладо, – сказав Мируж і дістав із торбинки маленьку дерев’яну фігурку. – Це з Талвіна, майстер зробив її власноруч. Кажуть, якщо поставити її на підвіконня, в домі буде лад і спокій.

Я взяла фігурку в руки, відчуваючи тепло дерева.

– Вона дуже гарна, – промовила я. – Дякую, що показав мені це.

– Щоб ти теж тримала частинку подорожей зі мною, – усміхнувся він. – Колись зможеш побачити все на власні очі.

Фігурка залишилася на моєму підвіконні, а я відчувала, що світ за межами Аквалісу став трохи ближчим, і мрія про подорожі засіла глибоко всередині.