Глава 7

                                             Пилип

Я виспався після нічного чергування й десь о четвертій годині вечора пішов провідати хворого друга. Він лежав у ліжку, укритий ковдрою.

— Брайзе, як ти почуваєшся? — тихо запитав я.

— Уже краще, лікуюся, — втомлено відповів він. — Мама приносить мені ліки, їжу й воду. А як минуло чергування?

Я сів на стілець поруч і, вагаючись, почав розповідати про обидві зустрічі з Ладою.

Брайз різко підвівся на подушках, очі спалахнули.
— Ти збожеволів?! Не можна йти до поселень водяних! Це ж порушення домовленостей!

Я опустив погляд.
— Я не заходив у їхнє поселення. Вона сама забрела до нашого кордону. Я просто… не міг залишити її там одну.

— Але ти її провів аж до селища! — перебив мене друг. — Якщо хтось побачив, що ти перетнув межу, уявляєш, які будуть наслідки? І для тебе, і для всіх нас!

Я стиснув кулаки.
— Знаю. Та я не шкодую. Вона була п’яна й могла не дійти сама.

Брайз гірко зітхнув.
— Пилип… ти завжди був упертим. Але з водяними треба бути обережним. Їхні старійшини не пробачають помилок.

Я підняв голову.
— Можливо. Але щось мені підказує, що це не остання наша зустріч.

— Моя тобі порада, Пилипе, — промовив Брайз серйозним тоном, — тримайся і від неї, і від будь-кого з водяних подалі.

Його слова боляче вдарили по мені, як холодне жало. Я розумів усю вагу домовленостей, але в голові ще стояла її кришталева посмішка і відлуння її сміху в темряві лісу.

— Я розумію, — відповів я тихо. — Я просто не міг лишити її там.

Брайз поклав руку мені на плече, його погляд був водночас і суворим, і турботливим.
— Не пишися дурнем. Догмат старійшин — не жарти. Якщо дізнаються, що хтось із нас дозволив собі таке, це спричинить проблеми не тільки для тебе.

Я мовчки кивнув. У голові крутилася думка: «Але чи можна все так просто відкидати?» Та голос розуму переміг — принаймні сьогодні. Я пообіцяв собі бути обережнішим.

— Добре, — сказав я нарешті. — Буду пильнішим. І більше ніколи не підведу вас.
Брайз лише кивнув і знову ліг, а я вийшов у двір, де вечірнє небо повільно набирало кольору. Десь у глибині мене щеміло, але я стишив це почуття і повернувся до патрулювання — робота чекала.