Глава 5

                                            Пилип 

Я патрулюю кордон, замінивши Брайза, який захворів. Темний ліс виглядає спокійним, але мої очі уважно сканують туманні стежки. Раптом помічаю рух між деревами — хтось іде в мою сторону.

Фігура хитається. Спочатку думаю, що це якась тварина, але потім помічаю блакитні очі, що дивляться на мене здивовано й трохи розгублено.

– Ліс небезпечний вночі, – кажу спокійно, хоча серце б’ється швидше. – Хтось повинен стежити за тим, щоб ніхто не заблукав.

Вона похитнулася, ледве стоячи на ногах, і тихо сміялася:
– Я… я просто йшла… а ноги понесли…

Вона нагадує мені дівчину з минулої зустрічі, але тепер виглядає зовсім по-іншому: безтурботно, трохи хаотично, і трохи кумедно. Мені складно не усміхнутися.

– Добре, – кажу нарешті. – Повернемося в селище, поки ти остаточно не загубилася.

Вона кивнула й трохи похитнулася, але слідує за мною. Я тримаю дистанцію, спостерігаючи, щоб вона не впала. Ця зустріч… явно не випадкова, і я не можу відкинути думку, що доля ще знову зіграє з нами.

 – А що ти тут робиш? – запитала вона.
– Це я маю запитати, що ти робиш біля нашого кордону, – відповів я, зберігаючи спокій.
– Вирішила прогулятися й забрела до вас, – відповіла Лада, трохи похитуючись.

Ми дійшли до межі селища.
– Далі йди сама, мені туди не можна, – сказав я.

Раптом до нас підбіг місцевий юнак і ткнув пальцем у мене.
– Що ти тут робиш?!
– Та ось, привів сюди дівчину, яка дійшла до нашого кордону. Краще слідкуйте за своїми п’яними дівчатами, – відповів я спокійно.

– Якщо ти образив мою сестру, тобі буде непереливки! – вигукнув він, але я просто пішов, нічого не відповідаючи.

– Ладо, з тобою все гаразд? – почув я турботливий голос її брата.
– Мируже, все добре, – відповіла вона.
– Повернемося на весілля Мії та Віріона.

Я повернувся до патрулювання, залишивши їх обох.

Лада… яке незвичне й водночас ніжне ім’я, як і вона сама. Я відразу відсунув цю думку від себе. Та що зі мною? Намагаюся зосередитися на патрулюванні й стеженні за кордоном, а не на… на ній.