Лада
Я йшла лісом і думала про те, що сьогодні можу зустріти свого майбутнього. Хтось із селища, а може, й з іншого краю… Легенда Морейї завжди тримала мене в напрузі: колись вона пустила наш народ у ліс і розвела дороги, щоб люди самі блукали і зустрічали один одного. Той, кого зустрінеш — твоя доля на все життя. Саме тому ми й ідемо сюди сьогодні.
Раптом спалахи полум’я висвітлили темряву. Серце застрибало від страху — пожежа могла знищити все. Я кинулася вперед, викликала закляття, вода залила місце, де палає вогонь.
Переді мною стояв хлопець. Його погляд пронизував наскрізь, наче він готовий прямо тут мене зупинити.
– Водяна, ти зайшла занадто далеко, – промовив він строго.
– Я мала зустріти свою долю, але точно не вогняного, – відказала я, намагаючись тримати голос спокійним.
І чому він на мене так дивиться? Аж бісить!
Не вагаючись, я розвернулася й побігла назад до селища. Через деякий час озирнулася — на щастя, він не біжить слідом.
Недалеко від селища я зупинилася, перевела подих і, трохи заспокоївшись, вийшла з лісу.
Я ще раз озирнулася на ліс. Тиша повисла між деревами, але всередині мене щось щеміло. Хто він насправді? І чому цей випадок настільки вплинув на мене… хоча я навіть не хочу цього визнавати?