Глава 2

                                               Пилип        

 Сьогодні свято Гаряч. Усе місто в червоному та помаранчевому: вулиці сяють від смолоскипів, у повітрі пахне димом і прянощами, чутно співи й тупіт танцювальних кроків. Це день, коли, за легендою, бог Гаряч створив наш народ і дарував нам силу полум’я.

Мені цей день завжди подобався. Я рудий, і в такому вбранні здаюся ще більш «вогняним». Але цього року мені не до веселощів. Інші святкують, а я мушу патрулювати межу. Як завжди: водяні зі своїми дивними обрядами лізуть у ліс, щоб там «зустріти свою долю». Така дурна традиція. І хтось має стежити, аби вони не перетнули наш кордон. На жаль, цього разу серед тих «когось» є й я.

Я йду поміж дерев, слухаючи далекі голоси й тріск святкових вогнищ у поселенні. Нарешті стемніло. Час вшанувати Гаряча й мені самому. Вибираю галявину, щоб мати достатньо простору, і зосереджуюся. Полум’я легко виривається з моїх долонь, спалахує яскраво, освітлюючи темряву.

І в ту ж мить щось крижане обрушується            на мене згори. Від шоку я аж вдихаю на повні груди — ніби вогонь у мені на мить погас. Сорочка прилипла до шкіри, холод в’ївся до кісток.

Я різко підводжу голову й бачу її. Дівчину. Брюнетку з блакитними очима, які світяться в темряві. Вона дивиться на мене так, наче я щойно знищив її світ.

– Водяна, – прошипів я, стримуючи злість. – Ти зайшла надто далеко.

Вона теж не мовчить:
– О, ні. Я мала зустріти свою долю, але точно не вогняного!

Її слова звучать зневажливо. Вона мене злить до нестями, але водночас я не можу відвести погляду.  

А потім вона утекла від мене так, наче від лісового духа. Я тільки усміхнувся, ну і добре, хай тікає. Сподіваюся, що більше не побачу нікого з водяних.

Та щось всередині мене змусило затримати погляд на місці, де вона зникла. Хм… цікаво, що це було?