Глава 1

                                                 Лада

Сьогодні, як і всі жителі моєї країни, я готувалася до свята Живої води — дня, коли ми вшановуємо богиню Морейю. Вулиці вже прикрасили гірляндами з блакитних стрічок і кришталевих підвісок, що відбивали сонячне світло, немов водяні хвилі. У кожному дворі стояли невеликі фонтанчики з прозорою водою, а на деревах висіли ліхтарики у формі водяних крапель, які ввечері світитимуть м’яким блакитним сяйвом.

Я одягнула сукню кольору морської хвилі, а волосся закрутила у хвилі — цього дня так роблять усі дівчата, наслідуючи течію річки. На зап’ястях я вплела маленькі срібні стрічки, а в руках тримала кошичок із крижаними кристалами для обряду — кожна дівчина приносить їх, щоб просити Морейю про щастя й любов.

До мене завітали подруги, Мія й Марина. У Марини кучері від природи, тож їй не довелося витрачати час на зачіску.

— Ладо, ти йдеш у ліс, щоб зустріти свою долю? — підморгнула Мія.

— Авжеж піду, — усміхнулася я, хоча в серці відчувала легке хвилювання.

Самій Мії йти не потрібно — за три дні вона виходить заміж за Віріона. Вона перша з нашої трійці стане дружиною. Марина теж не самотня: недавно почала зустрічатися з Тервіосом. Тільки я залишалася без пари.

Згідно з традицією, незаміжні дівчата та неодружені парубки вирушають у ліс, щойно смеркне. Ідуть самі — бо тільки так, кажуть, богиня чує їхнє серце. Кого першого зустрінеш — той і стане твоєю долею.

Я дивилася на темну лінію лісу, що починався за селом, і мені здавалося, ніби його гілля кличе й застерігає водночас. Десь там пролягав кордон із Фітіліцією — чужою країною вогню. Старші завжди лякали нас історіями: не заходьте за межу, бо там інші закони, інша стихія. Але ж доля не питає, де проходить кордон…

У повітрі відчувався аромат свіжих квітів, які ми приносили до водойм і фонтанів, а з вулиць лунали легкі мелодії на флейтах і дзвінках — на знак того, що свято почалося. Люди кидали у воду маленькі кришталеві кульки, сподіваючись, що богиня почує їхні бажання. Я відчула, як серце б’ється частіше, і, тримаючи свій кошичок, знала: сьогодні щось зміниться.

Сонце вже почало ховатися за лісовим обрієм, розсипаючи довгі сріблясті промінці на струмки та крижані кристали в моєму кошику. Повітря ставало прохолодним, і легкий вітерець грав моїми хвилястими пасмами.

Я глибоко вдихнула аромат свята — квіти, вода, трохи диму від ритуальних свічок, що освітлювали вулиці. Серце калатало швидше, бо думки були одночасно легкі й тривожні: «А раптом повір’я справді спрацює? А раптом моя доля вже чекає на мене серед дерев?»

Подруги прощалися зі мною, сміючись і підбадьорюючи, але я залишалася сам на сам зі своїми передчуттями. Кожен крок до лісу відчувався значущим, як маленький ритуал.

Я підійшла до межі дерев, де тінь лісу вже сягала дороги, і затамувала подих. Тиша була густою, наче сама природа затамувала подих разом зі мною. Серце підказувало, що сьогодні щось зміниться, щось, чого я не могла передбачити.

І, тримаючи міцно кошик із крижаними кристалами, я ступила в темні гущавини лісу, навіть не знаючи, що там чекає на мене…