Імʼя

Ручка дверей повільно опустилася вниз.

Максим не рухався. Його рука залишалася на талії Анни — тепла, міцна, стримана. Не як обійми. Як фіксація.

Анна відчувала його подих біля скроні.

Кроки по той бік дверей зупинилися.

Тиша.

Потім — тихий удар у двері. Не сильний. Перевірка.

Максим нахилився ближче.

— Анно, — прошепотів він уперше, і її ім’я прозвучало в його голосі занадто особисто. — Не дивіться на двері.

Її серце вдарилося швидше не від страху.

Від того, як він це сказав.

Анно.

Він не мав права вимовляти її ім’я так.

Але зробив це.

За дверима хтось повільно провів пальцями по металевій поверхні. Ледь чутний звук, але він різав нерви.

Максим обережно відпустив її й дістав телефон.

Повідомлення від невідомого контакту:

«Ти повинен був діяти швидше.»

Його погляд на секунду змінився.

Анна це помітила.

— Вам пишуть? — тихо запитала вона.

Він не відповів одразу.

— Робоче.

— Ви мені брешете.

Максим подивився на неї.

У його очах було щось, чого не було раніше.

Сумнів.

— Зараз не час, — сказав він тихо.

І саме ця фраза змусила її серце стиснутися.

Бо це не було запереченням.

Ручка дверей різко смикнулася вдруге.

— Код не підійде, — прошепотіла Анна.

— Я змінив доступ, — відповів Максим.

— Коли?

— Коли ви були в кабінеті.

Вона завмерла.

— Без дозволу Костянтина?

Ім’я її чоловіка прозвучало холодно.

Максим злегка усміхнувся — не радісно, а напружено.

— Я не потребую дозволу на те, щоб вас захистити.

— Це не відповідь.

— Це правда.

Зовні знову стало тихо.

Занадто тихо.

Максим повільно підійшов до дверей і притулився до них вухом. Його тіло напружилося. Анна вперше побачила, як у ньому зникає контроль — не страх, а готовність до насильства.

— Він пішов, — сказав Максим через кілька секунд.

— Ви впевнені?

— Ні.

І ця чесність виявилася страшнішою за будь-яку брехню.

Анна підійшла ближче.

— Максиме…

Вона сказала це вперше.

Його ім’я з її губ прозвучало тихо, але він завмер так, ніби вона торкнулася його сильніше, ніж руками.

— Не треба, — сказав він майже пошепки.

— Чого?

— Робити це складнішим.

— Що саме?

Він обернувся до неї.

— Мені достатньо того, що відбувається зовні.

Їхні погляди зустрілися.

— Тоді чому ви дивитесь на мене так, ніби боїтесь не дверей? — запитала вона.

Він підійшов ближче.

— Бо двері я можу відкрити.

Його пальці торкнулися її щоки — повільно, ледь відчутно.

— А вас — ні.

Її подих перехопило.

— Ви не маєте права…

— Я знаю.

Він прибрав руку.

І саме ця відстороненість виявилася гіршою за дотик.

Телефон Анни знову засвітився.

Нове фото.

Цього разу — не з дому.

Старе.

Вона в ресторані. Два місяці тому.

Максим стоїть за її спиною, нахилившись, щоб щось сказати.

Підпис:

«Він був поруч ще до того, як ти помітила.»

Анна повільно підняла очі на Максима.

— Скільки часу ви тут, насправді?

Він мовчав.

І ця пауза була відповіддю.

— Максиме, — її голос став тихим, але твердим. — Ви працюєте на Костянтина?

Він подивився на неї довго.

— Я працюю.

— Це не те, що я запитала.

Ще одна пауза.

І тоді вперше за весь час він не виглядав непохитним.

— Анно, — сказав він тихо, — якщо я скажу правду, ви більше не зможете дивитися на мене так.

— Як?

— Так, ніби я той, за кого ви хочете мене приймати.

Десь у коридорі знову пролунали кроки.

Але цього разу вони були впевнені.

Повільні.

Знайомі.

І Анна раптом зрозуміла, кому вони належать.

Максим теж це зрозумів.

Його погляд змінився.

— Костянтин повернувся раніше, — тихо сказав він.

І цього разу небезпека стояла не за дверима.

Вона була в їхньому шлюбі.