Ніч без свідків

Двері за ним зачинилися без звуку, але в домі стало порожньо так різко, ніби вимкнули світло.

Вона залишилася у вітальні, притискаючи телефон до долоні. Екран давно згас, а відчуття чужого погляду — ні. Їй здавалося, що камера в кутку «бачить» більше, ніж повинна. І що скло панорамного вікна більше не захищає, а видає.

За склом — темрява, дощ і холодні відблиски ліхтарів. Десь там, у цій темряві, хтось стояв — або колись стояв — достатньо близько, щоб зробити фото.

У будинку було занадто багато безпеки для того, щоб почуватися безпечно.

Вона змусила себе рухатися.

Кабінет — праворуч. Двері важкі, зі сталевим внутрішнім замком. Чоловік колись сказав: «Це кімната, де ти можеш бути в безпеці, якщо щось піде не так». Тоді це звучало як турбота. Зараз — як інструкція для заручниці.

Вона зайшла, зачинила за собою, перевела замок. Пальці тремтіли — зовсім трохи, майже непомітно. Вона ненавиділа це.

Її погляд ковзнув по столу: рівні стопки паперів, папка з гербом, ручка, яку вона ніколи не чіпала. Тут не було жодної речі, яка належала б їй по-справжньому.

Телефон знову завібрував.

Не дзвінок.

Повідомлення.

На секунду вона хотіла не відкривати. Не давати їм цього — її реакції. Але руки самі зробили рух.

Текст без номера, без імені:

«Він вийшов. Тепер ти одна.»

Кров прилила до щік.

Вона різко підняла голову й подивилася на камеру в кутку кабінету. Її темне око було нерухомим. Холодним. Упевненим.

— Ні, — прошепотіла вона в тишу. — Я не одна.

Її слова прозвучали не як переконання, а як виклик.

І майже одразу — клацання.

Ледь чутне, наче метал торкнувся металу.

Звідкись знизу. Зі сторони тераси.

Вона завмерла, слухаючи.

Будинок знову став надто великим. Занадто глибоким.

Ще один звук — глухий. Наче щось впало на плитку.

Вона підійшла до дверей і приклала вухо. Тиша. Лише дощ за вікном і власний подих.

Серце билося швидше, але не від паніки — від напруги, яку неможливо було скинути.

Телефон. Набрати його номер.

Вона зупинила себе на піврусі.

Він сказав: «Зачиніться». Він не сказав: «Телефонуйте мені щохвилини».

І, чесно кажучи, їй хотілося не «телефонувати через небезпеку». Їй хотілося почути його голос. Переконатися, що він повернеться.

Це було найгірше усвідомлення цієї ночі.

Вона натиснула виклик.

Гудки.

Один.

Два.

Три.

Він відповів на четвертому, наче вже знав, що вона зателефонує.

— Ви в кабінеті? — його голос був рівний.

— Так.

— Замок?

— Замкнено.

Коротка пауза.

— Ви отримували повідомлення?

Її пальці стиснули телефон сильніше.

— Так.

— Прочитали?

— Так.

— Не відповідайте.

— Я й не збиралася.

Вона чекала, що він скаже щось заспокійливе. Але він сказав інше — тихіше, ближче до правди:

— Він хоче, щоб ви відчули самотність.

— Хто?

— Пізніше.

Вона відчула, як злість змішується зі страхом.

— Ви зараз де?

— На північній терасі. Тут справді було порушення.

— Хтось…

— Ні. Поки що ні. Але є слід.

Їй стало холодно.

— Який?

— Відкритий доступ до сервісного люка. Його можна відкрити лише внутрішнім кодом.

Тиша в кабінеті стала густою.

— Тобто… — вона проковтнула слова. — Хтось із наших?

— Так.

Її долоні спітніли.

— Мій чоловік…

— Я не сказав цього.

— Але ви подумали.

Пауза.

— Так.

Вона відчула, як у грудях з’являється гострий, небезпечний клубок.

— Ви повернетеся?

— Так.

— Коли?

— Зараз.

Зв’язок обірвався.

Вона залишилася в тиші. Дощ бив по склу, але це вже не звучало заспокійливо. Це звучало як відлік.

Через хвилину двері кабінету тихо торкнулися замка — двічі.

Сигнал. Домовлений.

Вона не пам’ятала, коли вони встигли «домовитися» про сигнал. Але тієї миті це не мало значення.

Вона відімкнула замок.

Двері відчинилися, і він увійшов швидко, безшумно, із тією зібраністю, яку мають люди, що не дозволяють собі страху.

Він одразу зачинив двері й перевів замок сам. Надто впевнено. Наче це його кімната.

— Ви повинні були не відкривати, — сказав він.

— Це були ви.

— Вони можуть підробити.

— Ви щойно сказали «зараз».

Він завмер на секунду, а потім видихнув — повільно. Наче щось у ньому теж тріснуло.

— Ви праві.

Він підійшов ближче. Його рука торкнулася її плеча — коротко, перевіряючи, чи вона ціла.

— Ви тремтите.

— Ні.

— Знову брешете.

Він не посміхався. Не фліртував. Але його пальці затрималися на її плечі довше, ніж потрібно.