Сліпа зона

Перший сигнал вона проігнорувала.

Анонімний лист без підпису — не новина для дружини впливового чоловіка. Погрози, натяки, плітки — усе це частина публічного життя.

Але цей лист був іншим.

У ньому не було слів.

Лише фото.

Вона стоїть біля входу до благодійного центру. Усміхається камерам. І позаду — темний силует автомобіля.

Друге фото — ближче.

Третє — ще ближче.

На останньому вона вже не усміхається. Її погляд спрямований прямо в об’єктив.

Наче вона відчувала.

Повідомлення прийшло без номера. Без шляху відстеження.

Тільки короткий текст під зображенням:

«Ми бачимо більше, ніж ви думаєте.»

Вона не показала це чоловікові.

Їхній шлюб будувався на домовленостях.

Емоції до них не входили.

Будинок був надто тихим.

Скло, камінь, мармур — холодні поверхні, які відбивали світло і приховували звук. У кутках — камери. Над входами — датчики. Уздовж периметру — інфрачервоні сенсори.

Вона знала кожен із них.

І знала, що жоден не гарантує спокою.

— Ви сьогодні дивитесь у вікно довше, ніж зазвичай.

Його голос пролунав за спиною несподівано, але вона не здригнулася.

Він ніколи не шумів.

— Ви сьогодні спостерігаєте за мною частіше, ніж зазвичай, — відповіла вона.

Він підійшов ближче. Рівно настільки, щоб це виглядало службово.

— Це моя робота.

— Стежити?

— Захищати.

Вона повільно обернулася.

Він був одягнений бездоганно — темна сорочка, піджак без краватки. Рухи стримані, погляд зібраний. Чоловік, який звик контролювати ситуацію.

І людей.

— Ви щось приховуєте, — сказала вона.

Він витримав паузу.

— Машина, яка стояла біля центру три дні тому, знову була там сьогодні.

Її пальці непомітно стиснули край столу.

— Ви перевірили?

— Так.

— І?

— Власник підставний. Номер змінений. Це не випадковість.

Повітря стало густішим.

— Ви думаєте, це погроза?

— Я думаю, що вас тестують.

— Хто?

— Той, хто хоче знати, як близько можна підійти.

Він зробив крок уперед.

Тепер їх розділяла мінімальна дистанція. Формально допустима. Фактично — небезпечна.

Вона відчула тепло його тіла, запах парфуму — стриманий, із гіркою деревною нотою.

— Ви нервуєте, — тихо сказав він.

— Ви теж.

Його погляд ковзнув по її обличчю повільніше, ніж дозволяла ввічливість.

— Ні, — відповів він. — Я зосереджений.

— Це різні речі?

— Коли йдеться про вас — так.

Її серце пропустило удар.

Він ніколи не говорив зайвого.

— Чому «коли йдеться про мене»? — запитала вона.

Він зробив ще один крок.

— Бо вас хочуть втягнути в гру.

— А ви?

— Я вже в ній.

Їхні погляди зіткнулися.

І щось змінилося.

Вона зробила крок назад — і вперлася спиною в холодне скло панорамного вікна.

Він зупинився за сантиметр до того, щоб порушити межу.

— Ви повинні тримати дистанцію, — прошепотіла вона.

— Я тримаю.

— Ні.

Її голос став тихішим.

— Ви не тримаєте.

Він підняв руку.

Повільно.

Наче попереджав.

Його пальці торкнулися її зап’ястка — ледь відчутно. Не як коханець. Як охоронець, який перевіряє пульс.

Але пульс був прискорений.

— Ви боїтеся? — запитав він.

— Ні.

— Брешете.

Її подих став глибшим.

— Ви не маєте права так зі мною говорити.

— Маю.

— Чому?

Він нахилився ближче.

— Бо я єдиний у цьому будинку, хто дивиться на вас не як на частину угоди.

Слова вдарили сильніше за дотик.

Її губи розімкнулися, але відповіді не було.

У цей момент її телефон завібрував.

Новий файл.

Вона відкрила його.

Фото.

Вітальня. Панорамне вікно. Вона — притиснута спиною до скла. Він — за крок від неї.

Знято ззовні.

«Гарна близькість.»

Кров відлила від обличчя.

Він побачив це миттєво.

— Покажіть.

Його пальці накрили її руку, коли він брав телефон. Теплі. Сильні. Занадто впевнені.

— Це неможливо, — тихо сказав він.

— Чому?

— З цього кута нас не повинно бути видно.

Він повернувся до вікна.

Темрява за склом здавалася густою, як оксамит.

— Якщо тільки хтось не має доступ до схем безпеки, — додав він.

Її шлунок стиснувся.

— Ви думаєте… зсередини?

Він мовчав.

І ця тиша була гіршою за відповідь.

Раптово планшет у його руці спалахнув.