Розділ 22

Аеропорт був надто гучним після тиші пустелі.
Люди, оголошення, поспіх — усе різко повернуло їх у світ, де знову є розклади, камери й логотипи на куртках.
Зейн стояв поруч із Даніелем, їхні плечі торкалися.
Рука Зейна ледь-ледь стиснула його пальці — швидко, непомітно для інших, але дуже відчутно для них обох.
— Готовий? — тихо спитав він. — Ні, — чесно відповів Даніель. — Але піду.
В літаку вони сиділи поруч, але вже інакше.
Не так, як у Неваді — розслаблено й без страху.
Тепер між ними знову з’явилася тиша, наповнена думками.
Даніель дивився у вікно. Там я був просто з ним. Тут — я знову гравець, якого всі бачать.
Зейн відчував це навіть без слів.
-------
Розклад не залишав вибору.
Різні рейси. Різні міста. Різні льодові арени.
У коридорі аеропорту вони зупинилися.
Ніяких обіймів.
Ніяких поцілунків.
Лише погляд.
Такий, що стискає груди сильніше, ніж будь-який дотик.
— Напиши, коли приземлишся, — сказав Зейн. — Ти теж, — кивнув Даніель.
Він зробив крок назад… і ще один.
Зейн дивився, як він віддаляється, і вперше за довгий час відчув справжній страх.
Не втратити форму.
Не втратити контракт.
А втратити це.

📱 
Зейн:
Я вже скучив. Це нормально?
Даніель усміхнувся, сидячи в літаку, ще до зльоту.
Даніель:
Ненормально — це якби не скучив.
Пауза.
Зейн:
Береги себе. На льоду теж.
Даніель:
Я завжди думаю про тебе, коли виходжу на лід.
І це було небезпечно.
І це було правдою.
--------
У різних містах, у різних готелях, у різних ліжках —
вони обидва лежали в темряві, дивлячись у стелю.
І вперше розуміли одне й те саме:
Невада не була втечею.
Вона була доказом, що тепер назад — уже не так просто.
-------

❤️📱 
01:47 — Монреаль
Зейн лежав у темряві готельного номера.
Вікно було прочинене, місто дихало ніччю, але ліжко здавалося надто великим.
Він узяв телефон.
Зейн:
Ти ще не спиш?
Кілька секунд тиші, які здавалися довшими за овертайм.
Даніель (08:49 — Прага):
Тільки прокинувся. Дивно знати, що ти засинаєш, коли я відкриваю очі.
Зейн усміхнувся в темряві.
Зейн:
Я думаю про тебе перед сном. Ти — моя остання думка.
Даніель прочитав це, сидячи на ліжку в іншій країні, з кавою в руці.
Серце стиснулося так, ніби відстань стала відчутною фізично.
Даніель:
А ти — моя перша. І це трохи лякає.
Пауза.
Зейн:
Я тут. Навіть якщо між нами океан.
Даніель:
Я знаю. Просто… пообіцяй, що ми не загубимо це в графіках і матчах.
Зейн не вагався.
Зейн:
Обіцяю.
І цієї ночі відстань боліла менше.

POV Зейна
Лід під ковзанами був знайомий.
Гул трибун — теж.
Але щось було інакше.
Коли суддя кинув шайбу, Зейн зробив перший рух — чітко, точно, як завжди.
Та в голові, між тактикою й позиціями, прозвучало ім’я.
Даніель.
Не суперник.
Не капітан іншої команди.
Просто він.
Після силового прийому Зейн піднявся з льоду швидше, ніж зазвичай.
Не тому що боліло —
а тому що в грудях з’явився дивний жар.
— Зосередься, — буркнув він собі під ніс.
І зосередився.
Грав жорстко.
Точно.
Безпомилково.
Коли забив шайбу, трибуни вибухнули.
Зейн підняв голову — і на секунду уявив, як Даніель це бачить.
Як усміхається.
Як пише потім: “Я знав.”
І саме це змусило його грати ще краще.
POV Даніеля 
У Даніеля матч починався за кілька годин.
Він дивився повтори чужої гри в роздягальні.
І коли побачив Зейна на екрані — зосередженого, холодного, небезпечно красивого —
серце вдарилося сильніше.
— Капітан, все ок? — запитав хтось із команди.
— Так, — відповів він занадто швидко.
Коли Даніель вийшов на лід пізніше того вечора, він грав так, ніби Зейн дивився.
Кожен рух — виклик.
Кожен гол — мовчазне повідомлення.
Дивись. Я тут. Я твій.

📱 
Зейн:
Я бачив твою гру. Ти був неймовірний.
Даніель:
Я грав для тебе. Не кажи, що це неправильно.
Зейн:
Я ніколи не скажу цього.
І між льодами, країнами й часовими поясами
вони відчули одне й те саме:
Розлука — це не кінець.
Це перевірка.