Розділ 17

Даніель прокинувся не одразу.
Спершу було тепло.
Чуже — але правильне.
Потім запах. Не готельний. Не його.
Кава. Чистота. Дерево й щось дуже знайоме — Зейн.
Він розплющив очі й на мить не рухався.
Чужа спальня. Інше світло. Інша тиша.
І рука на його талії — впевнена, спокійна, така, що не тримає силою, а залишається.
Я в нього, — подумав Даніель.
Не після гри. Не на одну ніч. Просто… в нього.
Серце стиснулося.
Бо разом із цим усвідомленням прийшло інше:
Це може скінчитись.
Він злегка повернув голову.
Зейн спав. Не капітан. Не зірка. Не суперник.
Просто чоловік із розслабленими рисами, з темними віями, які Даніель знав надто добре.
— Чорт… — прошепотів він майже беззвучно.
Бо тепер відступати було неможливо.
🌅 
Зейн прокинувся від руху.
— Ти вже не спиш, — тихо сказав він, не відкриваючи очей.
— Мм, — Даніель усміхнувся. — А ти?
— Уже так.
Вони лежали ще кілька секунд, не дивлячись одне на одного.
Наче боялися, що перший погляд зламає щось крихке.
— Кава? — нарешті спитав Зейн.
— Так, — відповів Даніель. — Якщо це не означає… розмову.
Зейн видихнув короткий сміх. — Не зараз.
☕ 
Кухня була наповнена ранковим світлом. Вони сиділи навпроти, тримаючи чашки обома руками, ніби це був якір.
— Я не шкодую, — раптом сказав Даніель.
Зейн підняв погляд. — Я теж.
Пауза.
— Але ти теж про це думаєш, — додав Даніель. — Про те, що далі.
— Так, — чесно відповів Зейн. — І про те, що це може… зникнути.
Даніель ковтнув каву, яка була надто гарячою. — Я не хочу, щоб це було ще одним “таємно і недовго”.
Зейн повільно простягнув руку через стіл.
Не торкнувся. Просто поклав долоню поруч.
— Я не обіцяю, що буде легко, — сказав він. — Але я не хочу, щоб ти прокинувся тут і почувався… помилкою.
Даніель зустрів його погляд. — Я не почуваюся помилкою.
— Добре, — тихо сказав Зейн. — Бо ти — нею не є.
Світ за вікном жив своїм життям.
А вони сиділи посеред кухні, між кавою й страхом, між теплом і майбутнім.
І вперше це не лякало так сильно.
-------

📱 
10:07
Даніель:
Ти вже на арені?
10:09
Зейн:
Так. І думаю про те, як ти п’єш каву.
10:12
Даніель:
Я теж. Виявляється, ранок може бути небезпечним.
13:41
Зейн:
Тренування жорстке. Але легше, ніж думки.
13:43
Даніель:
Про що саме думаєш?
Кілька хвилин тиші.
13:51
Зейн:
Про те, що сьогодні ти не поруч.
16:28
Даніель:
Це тимчасово.
16:30
Зейн:
Я знаю. Просто хотів, щоб ти знав — я тут.
20:06
Даніель:
День майже закінчився. Ми пережили його.
20:08
Зейн:
Так. Але я чекаю ночі.
20:09
Даніель:
Я теж.
Коротко. Без зайвих слів.
Але кожне повідомлення — як нитка, що тримає.
💔 POV Зейна 
Зейн сидів у роздягальні довше, ніж потрібно. Команда давно розійшлася. Тиша тут була іншою — порожньою.
Він завжди знав, чого боїться.
Травм. Поразок. Помилок на льоду.
Але це було нове.
Він боявся не втратити гру.
Не контракт.
Не капітанську пов’язку.
Він боявся прокинутися одного ранку — і не відчути того тепла поряд. Не почути голосу Даніеля. Не побачити його погляд, у якому було більше, ніж суперництво.
Я жив усім правильно, — подумав він.
А тепер боюся жити без нього.
Зейн підвівся, взяв сумку, вимкнув світло.
Телефон завібрував у кишені.
Повідомлення від Даніеля.
Він усміхнувся — вперше за день щиро.
Бо страх був.
Але бажання не втратити — було сильнішим.