Розділ 16

Квартира була наповнена тишею, яка не тисне.
Та, що виникає, коли не треба нічого доводити.
Даніель лежав напівбоком на дивані, Зейн — за його спиною, обіймаючи так, ніби світ ззовні тимчасово вимкнули. Телевізор щось показував — матч, старий фільм, рекламу — ніхто з них не знав напевно.
Зейн притулився чолом до потилиці Даніеля. — Ти спокійний, — тихо сказав він.
— Бо тут, — відповів Даніель і повернувся.
Їхні губи знайшли одне одного легко… а потім глибше. Поцілунок став повільним, впевненим, із тим теплом, яке не треба квапити. Даніель видихнув у губи Зейна, пальці зімкнулися на його плечах.
Не було поспіху.
Тільки відчуття: це дозволено.

🍝 -------
— Сиди, — сказав Зейн пізніше, відсторонюючись із усмішкою. — Я готую.
Даніель спостерігав з дивана, як Зейн рухається кухнею — впевнено, по-домашньому. Як підкочує рукави, як пробує соус, як озирається, перевіряючи, чи дивляться на нього.
— Ти це спеціально, — сказав Даніель.
— Що?
— Виглядаєш так, ніби знаєш, що я дивлюся.
Зейн лише усміхнувся.

------
Після вечері Зейн сів на диван і легко потягнув Даніеля до себе. Той без слів опинився в нього на колінах — звично, природно, наче так було завжди.
Зейн узяв виделку. — Відкрий.
— Ти серйозно? — Даніель засміявся, але послухався.
Їжа була смачною, але важливішим було інше: пальці, що торкалися губ; погляд, що затримувався на секунду довше; усмішка, від якої тепліло десь під ребрами.
Зейн нахилився, поцілував його знову — м’яко, але з тією ж глибиною, що змушує забути про все навколо.
Даніель притулився лобом до його чола. — Знаєш… — сказав він тихо.
— Мм?
— Я можу і звикнути до такого.
Зейн усміхнувся — по-справжньому, без захисту. — Я на це й розраховую.
Вони залишилися так — у світлі лампи, з недопитим чаєм і тишею, яка тепер точно була їхньою.
-----
Зейн узяв Даніеля за руку без слів.
Просто встав — і Даніель пішов за ним, ніби це було єдино можливе рішення.
Світло у ванній було м’яким. Вода загуркотіла, наповнюючи простір теплом і парою.
Зейн стояв зовсім близько — так, що Даніель відчував його дихання ще до дотику.
Вони роздягали одне одного повільно.
Без поспіху.
Наче кожен рух був дозволом.
Губи знайшли губи знову — глибоко, жадібно. Даніель видихнув у поцілунок, пальці вплелися у волосся Зейна. Вода ковзала по їхніх тілах, стираючи межі між тут і зараз.
— Зейне… — тихо, зірвано.
Зейн притиснув його ближче, лоб до лоба. — Я тут, — прошепотів. — З тобою.
Пар заповнив усе. Залишилися тільки дотики, зітхання, відчуття повної довіри.
Даніель здригнувся від хвилі почуттів, не приховуючи звуку — і Зейн лише міцніше обійняв його, підтримуючи, не відпускаючи ні на мить.
Час розчинився у воді.
А те, що сталося далі, не потребувало слів — тільки тиші після.

-----
Вода стихла.
Залишився тільки пар і їхнє дихання.
Зейн узяв рушник першим — не для себе. Він обережно провів тканиною по плечах Даніеля, по спині, затримуючись довше, ніж потрібно. Не щоб висушити — щоб торкнутися.
— Ти мерзнеш? — тихо спитав.
— З тобою — ні, — відповів Даніель і усміхнувся.
Вони мінялися рушниками, дотиками, короткими поцілунками — неначе не хотіли відпускати цей момент навіть на секунду. Коли Зейн взяв Даніеля за руку, той переплів пальці з його — природно, без вагань.
Так вони й пішли до спальні.
🛏️ 
Світло було приглушене. Квартира дихала ніччю.
Вони лягли обличчям одне до одного. Зейн підтягнув Даніеля ближче, вкрив їх ковдрою, притиснув до грудей. Даніель поклав голову йому на плече, пальці машинально малювали кола на шкірі.
— Я втомився, — пробурмотів він сонно.
— Спи, — прошепотів Зейн і поцілував його в скроню.
Даніель ще щось хотів сказати — але слова загубилися у видиху. Дихання вирівнялося. Тіло розслабилося. Він заснув, довірливо притискаючись, ніби це було його місце завжди.

💙 ----
Зейн не спав.
Він лежав нерухомо, боячись зруйнувати цю тишу. Дивився, як Даніель спить — як злегка хмуриться, як губи трохи прочиняються, як груди підіймаються й опускаються.
Мій суперник.
Моя слабкість.
Мій дім — просто зараз.
Зейн обережно прибрав пасмо волосся з його чола, ледь торкнувся губами.
Не для того, щоб розбудити.
А щоб запам’ятати.
— Я нікому тебе не віддам, — прошепотів він у темряву, знаючи, що Даніель не чує.
І вперше за довгий час самоконтроль не здавався йому бронею.
Він здавався… непотрібним.