Розділ 15.

Кабінет був надто світлим.
Надто чистим.
Таким, у якому не сховаєшся.
Зейн сидів рівно, руки на колінах. Даніель — поруч, плече майже торкалося його, але цього разу без жодного імпульсу втекти.
Навпроти — генеральний менеджер, головний тренер і представник клубу з комунікацій.
— Ми не будемо ходити навколо, — почав менеджер. — Інформація дійшла до нас не від журналістів. Це важливо.
Пауза.
— Ми знаємо, що між вами є особисті стосунки.
Зейн напружився. Даніель не відвів погляду.
— Одразу скажу, — продовжив менеджер спокійно. — Клубу не важливо, якої ви орієнтації.
Тренер кивнув. — Нам важливо одне: щоб це не впливало на вашу гру. На дисципліну. На команду.
— Якщо ви здатні відокремлювати особисте від професійного — для нас питання закрите, — додав представник клубу.
Даніель уперше заговорив: — Ми це можемо.
— І ще, — менеджер схилився вперед. — Якщо ви вирішите з’являтися публічно разом — зробіть це усвідомлено. Світ ще не завжди готовий, але ми не будемо вас ховати.
Тиша була іншою — не загрозливою.
Зейн повільно кивнув. — Ми не підведемо.
— Тоді повертайтесь на лід, — сказав тренер. — І грайте так, як ви вмієте. Все інше — шум.
Коли двері зачинилися, Даніель видихнув. — Я чекав гіршого.
Зейн ледь усміхнувся. — Я теж.
І вперше за довгий час — без страху.
------
Це сталося не на арені.
Готель. Благодійний вечір. Камери. Репортери. Спалахи.
Вони не трималися за руки.
Не робили заяв.
Вони просто увійшли разом.
Зейн — у темному костюмі. Даніель — поруч, спокійний, з тим самим поглядом, який він мав на льоду перед вирішальним вкиданням.
Хтось перший завмер.
Потім — другий.
— Це… вони разом?
— Вони ж суперники…
— Подивись, як вони стоять.
Камери клацали частіше.
Зейн відчув, як світ ніби затамував подих.
Даніель нахилився ледь чутно: — Якщо хочеш відійти…
— Ні, — відповів Зейн одразу. — Я тут.
Вони підійшли до столу для фото.
— Містер Зейн, містер Даніель, — журналіст усміхнувся занадто уважно. — Суперництво закінчилось?
Зейн глянув на Даніеля.
Той не відвів погляду.
— На льоду — ніколи, — сказав Зейн. — Поза ним — ми самі вирішуємо.
Цього вистачило.
Наступного ранку заголовки вибухнули.
Хтось підтримував. Хтось кричав. Хтось сумнівався.
А вони сиділи разом у тиші.
— Страшно? — спитав Даніель.
Зейн кивнув. — Але я більше не хочу назад у тінь.
Даніель торкнувся його плеча. — Тоді ми витримаємо.
Світ дивився.
Лід чекав.
І тепер це була їхня гра — відкрито.
------