Розділ 11

🏒Арена була нейтральною територією.
Саме тому вона була ще небезпечнішою.
Зейн відчув це з першого ковзання — тіло напружене, рухи різкіші, ніж зазвичай.
Він бачив Даніеля одразу. Не тому, що той виділявся.
А тому, що завжди знав, де він.
Свисток.
Гра пішла швидко. Контактно. Жорстко.
Даніель грав так, ніби хотів довести щось не табло, а йому.
На третій хвилині вони зійшлися біля борта.
Плече в плече.
Хрускіт льоду.
Коротка пауза — занадто близько.
— Що, капітане, — Даніель усміхнувся куточком губ, — ще злишся?
Зейн не відповів.
Він просто штовхнув сильніше, ніж було потрібно.
Суддя глянув. Але нічого не сказав.
Тримай себе в руках, — наказував собі Зейн.
Це матч. Не нічний клуб. Не коридор. Не ліжко.
Та коли Даніель у наступній атаці обіграв його — красиво, зухвало — у Зейна всередині щось клацнуло.
Він наздогнав.
Врізався корпусом. Чисто — формально.
Але злість у цьому ударі була справжньою.
Трибуни загуділи.
Даніель підвівся повільно. Поглянув прямо на Зейна.
В очах — не образа. Вогонь.
— Оце так реакція, — кинув він, проходячи повз. — Не знав, що я тебе так хвилюю.
Зейн ковзнув до своєї позиції, стискаючи ключку.
Ти хвилюєш мене більше, ніж маєш право.
Другий період був ще гіршим.
Кожен їхній вихід — як зіткнення стихій.
Кожен погляд — виклик.
Кожен контакт — надто особистий.
На вкиданні Даніель нахилився ближче, майже шепочучи: — Ти граєш не проти команди.
Ти граєш проти мене.
— Завжди, — відповів Зейн.
І це була правда… але не вся.
Третій період.
Фол. Обопільний.
Їх розтягли по різних боках, але напруга не зникла.
Коли матч закінчився, вони навіть не потисли руки.
Просто розійшлися — спинами один до одного.
Камери зафіксували лише холод.
Ніхто не бачив, як у той самий момент
обоє подумали про одне й те саме:
Як довго ще ми зможемо ховати це на льоду?
-----

Зейн ще не зняв рукавиці, коли телефон завібрував.
Даніель:
Ти грав так, ніби хотів мене знищити.
Зейн подивився на екран, щелепа напружилась.
Зейн:
А ти так, ніби хотів, щоб я це побачив.
Пауза.
Даніель:
Я хотів, щоб ти відчув.
Зейн повільно сів на лаву.
Зейн:
Тоді вітаю.
Я відчув усе.
І мені це не подобається.
Відповідь прийшла не одразу.
Даніель:
Брешеш.
Тобі страшно, бо тобі не байдуже 💔
Зейн заплющив очі.
Зейн:
Мені страшно, бо я втрачаю контроль.
Даніель:
А я — бо можу втратити тебе.
Це повідомлення зависло між ними важче, ніж будь-яке зізнання.
🧊 ------
Шум. Метал. Сміх. Розмови.
Зейн підняв очі — і зустрів погляд Даніеля через усю роздягальню.
Кілька секунд. Ніхто не помітив. Ніхто, крім них.
У цьому погляді не було виклику.
Не було гри.
Лише втома.
І щось крихке.
Не тут, — подумав Зейн.
Не так.
Але Даніель не відвів очей першим.
І цього разу Зейн теж ні.
Це був момент, коли вони зрозуміли:
прикидатися стає важче, ніж зізнатися.
-----
Пізніше. Тиша. Кожен наодинці з собою.
Зейн стояв під душем, дозволяючи воді змивати злість, але не думки.
Він раптом усвідомив: ревнощі — це вже не про володіння.
Це про страх.
А якщо він піде?
А якщо втомиться чекати, ховатись, грати за правилами, які я сам встановив?
Телефон знову завібрував.
Даніель:
Я не хочу бути ще одним твоїм ризиком.
Я хочу бути вибором.
Зейн довго дивився на екран.
Потім написав:
Зейн:
Я боюся не скандалу.
Я боюся, що одного дня прокинусь —
і тебе поруч не буде.
Відповідь прийшла майже одразу.
Даніель:
Тоді не штовхай мене геть.
Навіть коли страшно 🧊🔥
Зейн опустив голову.
Це був момент, коли він зрозумів:
цей лід більше не витримає,
якщо вони не перестануть бігти від правди.