Розділ 10

Нічний клуб був заповнений шумом, світлом і потом.
Дві команди. Два кольори. Два світи, що тимчасово змішалися під баси музики.
Зейн тримався осторонь — напій у руці, спина напружена, погляд ковзав залом автоматично.
І тоді він побачив Даніеля.
Той сміявся. Розслаблений, небезпечно красивий. Світло ковзало по його обличчю, по плечах.
А поруч — дівчина. Вона танцювала з ним відверто, близько, надто впевнено. Її руки ковзали по його руках, по грудях.
Зейн відчув, як щось різко стисло всередині.
Чому мене це зачіпає?
Він знав відповідь — і вона йому не подобалась.
Даніель нахилився до дівчини, щось сказав їй на вухо. Вона засміялась.
Потім музика змінилася, і він м’яко, але рішуче відсторонився й рушив у бік туалетів.
Зейн почекав.
Рівно стільки, скільки потрібно, щоб це не виглядало підозріло.
Він перевірив поглядом коридор. Ніхто не звертав уваги.
І пішов за ним.
-----
Всередині було тихіше. Приглушене світло. Дзеркала. Порожньо.
Даніель стояв біля раковини, спершись руками, коли двері зачинилися за спиною Зейна.
— Ти що тут… — почав він.
Зейн не дав йому договорити.
Він підійшов ближче, різко зачинив двері на засув і притис Даніеля до стіни.
Їхні тіла зіштовхнулися — знайоме тепло, знайома напруга.
— Ти серйозно? — тихо, крізь зуби сказав Зейн. — Танцювати так… переді мною.
Даніель підняв погляд. В очах — подив. І щось ще.
— Ти ревнуєш? — видихнув він.
Це було зайвим.
Зейн нахилився й поцілував його — жорстко, нетерпляче, з накопиченою злістю й бажанням.
Даніель застогнав тихо, ледь чутно, і відповів одразу — так само жадібно, з язиком, притискаючись ближче.
Світ звузився до дотику губ і гарячого подиху між ними.
— Ми ж у клубі… — прошепотів Даніель між поцілунками.
— Тоді не провокуй, — відповів Зейн, не відпускаючи.
Кілька секунд.
Дуже небезпечних секунд.
Потім Зейн відступив, важко дихаючи.
— Виходь першим, — сказав він тихо. — Через хвилину.
Даніель усміхнувся — повільно, виклично. — Ти щойно порушив усі правила, капітане.
— Ти почав, — відповів Зейн.
Даніель відкрив двері й зник у шумі клубу.
А Зейн залишився на мить у тиші, притулившись лобом до холодної стіни й розуміючи одне:
Це вже не просто гра.
-----

Зейн ще не встиг вийти з клубу, коли телефон завібрував.
Зейн:
Ти знаєш, що це було зайве.
Відповідь прийшла майже миттєво.
Даніель:
Те, як вона торкалась мене?
Чи те, як ти дивився? 😏🔥
Зейн зупинився, сперся плечем об холодну стіну на вулиці.
Зейн:
Ти робив це навмисно.
Даніель:
Можливо.
Хотів перевірити, чи ти відчуєш.
Пауза.
Зейн:
Я відчув.
Три крапки. Довго.
Даніель:
Тоді чому ти так злишся?
Зейн:
Бо це не має мене хвилювати.
А хвилює 🧊🔥
З іншого боку екрана Даніель усміхнувся — сам у темряві.
Даніель:
Ніхто інший не змусив би тебе так ревнувати.
І ми обоє це знаємо.
Зейн видихнув.
Зейн:
Ти мій найгірший вибір.
Даніель:
І твій улюблений 😌
Кілька секунд тиші.
Потім нове повідомлення — довше за всі попередні.
Даніель:
Я хочу тільки тебе.
Зараз я  сам і згадую нас —
як ми торкались, як дихали в унісон.
Мені не вистачає твоїх рук.
Твоїх вуст на моїх.
Того відчуття повної близькості,
коли між нами більше немає жодних меж. 🔥
Зейн дивився на екран, не рухаючись.
А потім написав лише одне:
Зейн:
Ти небезпечний.
Відповідь прийшла з емоджі:
Даніель:
Для всіх — ні.
Для тебе — завжди 🏒🔥
----

 🧊
Зейн прокинувся рано.
Надто рано для вихідного. Надто рано, щоб уникнути думок.
Світло пробивалося крізь штори, холодне й чесне. Таке, що не залишає місця для ілюзій.
Телефон лежав на тумбі екраном догори.
Останнє повідомлення від Даніеля — все ще там.
Зейн не відкривав його знову.
Не тому, що не хотів.
А тому, що знав: якщо прочитає ще раз — не витримає.
Він сів на край ліжка, провів долонею по обличчю, затримав подих.
Зосередься. Тренування. Команда. Контракт. Репутація.
Але замість цього в голові — спогади.
Не нічний клуб. Не ревнощі.
А тиша між ними. Те, як Даніель дивиться, коли ніхто не бачить. Те, як звучить його голос, коли він перестає грати роль.
Зейн підвівся, пішов до ванної, відкрив холодну воду.
Дзеркало показало втомлені очі й тріщину — маленьку, але помітну.
Я не маю права так хотіти, — подумав він.
Але хочу.
Телефон завібрував.
Одне коротке повідомлення.
Даніель:
Ти теж не спиш.
Зейн заплющив очі.
Він не відповів одразу.
Вдягнувся. Застебнув куртку. Вийшов у коридор готелю.
Світ був буденним, безпечним — і зовсім не таким, як те, що вирувало всередині.
Лише тоді він набрав:
Зейн:
Цей ранок — погана ідея для нас обох.
Відповідь прийшла майже миттєво.
Даніель:
Тоді чому ти все ще тут?
Зейн зупинився посеред коридору.
Самоконтроль тріщав — не голосно, не драматично.
А тихо.
Так, як ламається щось важливе.
Він нічого не відповів.
Але знав: цей ранок — лише початок.