Розділ 9

Бостон зустрів їх шумом.
Арена ревла ще до стартового свистка — червоне, чорне, золото. Плакати. Крики імені Даніеля Кінґа, капітана «Бостонських королів», їхнього улюбленця і зброї.
Зейн стояв на льоду й відчував, як напруга повільно стискає груди.
Чуже місто. Чужий лід. І він.
Даніель виїхав із тунелю останнім. Капітанська пов’язка на рукаві, самовпевнена постава, легка усмішка — для трибун.
Але коли їхні погляди зійшлися…
Нічого.
Жодного знаку.
Жодного натяку.
Лише холодна професійність.
Ми ж домовились, — подумав Зейн.
І чомусь це злило сильніше, ніж будь-яка провокація.
Перший період🏒
Гра була швидкою, жорсткою, без милосердя.
Зейн діяв чітко, точно, дисципліновано — так, як від нього чекали.
Даніель — агресивно, зухвало, на межі фолу.
На сьомій хвилині вони зіштовхнулися біля борту.
Плече в плече.
Дихання зблизька.
Шоломи майже торкнулися.
— Обережніше, капітане, — крикнув Даніель, щоб чули судді. — Не твій лід.
Зейн посміхнувся холодно. — На табло подивишся після матчу.
Даніель нахилився трохи ближче, ніби випадково. — Ти тремтиш. Через шум чи через мене?
Свисток. Їх розвели.
Зейн від’їхав, стискаючи ключку так, що побіліли пальці.
Не зараз. Не тут.
Другий період🏒
Бостон забив першим.
Арена вибухнула. Даніель підняв руки, повернувся до трибун…
і лише на секунду глянув на Зейна.
Погляд був іншим.
Глибшим.
Небезпечним.
Без слів: Ти бачиш мене. Завжди.
Зейн відповів шайбою.
Рівний рахунок.
Мовчазна відповідь.
Його команда кричала від радості, але всередині було порожньо й напружено.
Третій період🏒
Фол.
Зейн і Даніель біля воріт. Суддя кричить. Хтось падає.
Даніель притискається ближче, ніби випадково, але занадто знайомо. — Ти добре тримаєш дистанцію, — прошепотів він. — Майже вірю.
— Відійди, — крізь зуби сказав Зейн.
— А якщо не хочу?
Свисток.
Штраф.
Трибуни ревуть. Камери ловлять їхні обличчя.
Два капітани. Два вороги.
Ніхто не бачить того, що коїться між ними на відстані одного погляду.
Фінал🏒
Матч закінчився в овертаймі.
Перемога «Монреаль Вояджерс».
Зейн потиснув руки, тримаючи обличчя кам’яним.
Даніель ішов поруч — так близько, що Зейн відчував тепло крізь форму.
— Гарна гра, — сказав Даніель голосно. Для камер.
А тихо додав: — Ми знову збрехали собі.
Зейн не відповів.
Але коли він уже заходив у тунель, телефон у кишені коротко завібрував.
Даніель:
Це правило — не дивитися — найгірше з усіх.
Зейн зупинився.
Заплющив очі.
І зрозумів:
цей матч був лише початком.
-----

📱 
Зейн сидів у автобусі команди. Навушники в вухах, шум арени ще гудів у голові.
Телефон засвітився.
Даніель:
Гарна гра 🏒
Ти виглядав… зібраним. Надто.
Зейн не відповідав хвилину. Дві.
Потім:
Зейн:
Ти спеціально ліз під шкіру.
Даніель:
Я завжди це роблю.
Питання в іншому — чому ти дозволяєш? 😌
Зейн ковтнув.
Зейн:
Бо сьогодні було важче не дивитись.
Три крапки з’явилися миттєво.
Даніель:
Я бачив.
Ти відводив погляд надто пізно 🔥
Зейн закрив очі.
Зейн:
Ми домовлялись.
Після матчів — тиша.
Даніель:
А ми щойно зіграли овертайм.
Це ж не “після”, правда? 😉
Зейн провів пальцем по екрану.
Зейн:
У якому ти готелі?
Повисла пауза. Довша, ніж треба.
Даніель:
Ти ж знаєш, що це погана ідея 🧊
Зейн:
Я знаю.
Даніель:
“Роял Парк”.
Але не приходь.
Зейн подивився на відображення у вікні автобуса.
Зейн:
Я не казав, що прийду.
Даніель:
Добре.
Тоді я просто не спатиму.
-----

🏨 
Два готелі.
Два поверхи світла у нічному місті.
Два чоловіки, які лежать у ліжках і дивляться в стелю.
Зейн стояв біля вікна. Бостон унизу був тихим і небезпечним.
Телефон знову завібрував.
Даніель:
Ти ще не спиш.
Це було не питання.
Зейн:
Ні.
Кілька секунд тиші.
Даніель:
Я думаю про те, як ти сьогодні стояв навпроти.
Так близько. І так далеко.
Зейн сів на край ліжка.
Зейн:
Ця відстань — єдине, що нас рятує.
Даніель:
Або єдине, що нас зламає 🔥
Зейн не відповів.
Але написав через хвилину:
Зейн:
Якби я був зараз поруч…
Три крапки зникли.
Потім з’явились знову.
Даніель:
Не закінчуй цю фразу.
Бо я відкрию двері.
Зейн усміхнувся гірко.
Зейн:
Добраніч, Даніелю.
Відповідь прийшла не одразу.
Даніель:
Добраніч, Зейне.
Тримайся. Завтра знову лід 🏒🧊
Зейн поклав телефон екраном донизу.
Але сон так і не прийшов.
Бо навіть у різних готелях
вони були надто близько.