Розділ 8

Вони зустрілися не на льоду і не вночі.
Кав’ярня біля арени. Скло, денне світло, люди поруч — і між ними дистанція, яку ще вчора вночі здавалося неможливою.
Зейн сів першим. Спина пряма. Погляд холодний.
Даніель підійшов пізніше — спокійний, зібраний, але очі… очі видавали втому від мовчання.
— Нам треба поговорити, — сказав Зейн першим. Тихо. Без прелюдій.
Даніель кивнув. — Саме тому я тут.
Кілька секунд вони мовчали. Шум кавомашини здавався надто гучним.
— Це не може тривати так, — Зейн дивився в чашку, ніби там була відповідь. — Ніч, повідомлення, потім ми робимо вигляд, що не знаємо одне одного.
— Але ми знаємо, — спокійно відповів Даніель.
Зейн підвів погляд. У ньому була злість. І страх.
— Тому нам потрібні правила.
Це слово зависло між ними, як удар по льоду.
— Добре, — повільно сказав Даніель. — Тоді давай чесно.
Зейн зітхнув. — Перше. На людях — нічого. Жодних поглядів, жодних натяків.
— Друге. Команда не повинна нічого запідозрити.
— Третє. Якщо хтось із нас скаже “стоп” — другий не тисне.
Даніель слухав уважно. Не перебивав.
— І ще одне, — голос Зейна став тихішим. — Ми не обіцяємо більше, ніж можемо дати.
Настала пауза.
— А тепер мої, — Даніель нахилився трохи вперед. — Перше. Без брехні між нами.
— Друге. Не зникай. Мовчання — гірше за “я не можу”.
— Третє. Якщо ми вже ризикуємо — то не робимо вигляд, що це нічого не означає.
Зейн стиснув пальці навколо чашки.
— А якщо це зламає нас обох? — тихо спитав він.
Даніель усміхнувся — не легко, а сумно. — А якщо вже ламає?
Вони дивилися одне на одного довше, ніж дозволяли правила.
— То що… — Зейн відвів погляд першим. — Ми домовилися?
— Так, — відповів Даніель. — Поки зможемо їх дотримуватися.
Вони підвелися майже одночасно.
Без дотику. Без прощання.
Але коли Даніель проходив повз, він тихо сказав: — Найскладніші правила — ті, які ми самі вигадали.
Зейн залишився сидіти.
І вже знав:
ці правила — лише питання часу.