Розділ 7

Місто спало.
Ліхтарі кидали тьмяні відблиски на мокрий асфальт, коли Зейн зупинив авто за квартал від будинку Даніеля. Він не знав, навіщо приховуєсь — звичка капітана, який завжди думає на два кроки вперед.
Домофон. Короткий сигнал.
Двері відчинилися майже одразу.
Даніель стояв у напівтемряві коридору — без посмішки, без маски. Втомлений. Живий.
— Ти прийшов, — сказав він тихо.
— Ти ж знав, — відповів Зейн.
Двері зачинилися. Замок клацнув гучніше, ніж слід. Цей звук остаточно відрізав їх від зовнішнього світу.
Вони стояли навпроти — надто близько, щоб удавати спокій. Тиждень тиші повис між ними важким повітрям.
— Я не хотів знову ховатись, — почав Зейн.
— Я не просив ховатись, — перебив Даніель. — Я просив бути чесним.
Пауза.
Зейн зробив крок уперед.
— Ось я.
Цього разу Даніель не жартував. Він підняв руку — зупинив, торкнувся грудей Зейна крізь тканину, відчувши, як серце б’ється швидко, нерівно.
— Ти тремтиш, — прошепотів він.
— Бо я тут.
Поцілунок стався не різко — навпаки, повільно, наче перевірка. Але щойно губи торкнулися, стриманість розсипалася. Поцілунок поглибився, дихання збилися, руки знайшли плечі — не хапаючи, а тримаючи, ніби боялися втратити.
Зейн відсторонився першим, торкнувшись лобом до лоба.
— Якщо ми продовжимо… я не знаю, чи зможу зупинитись.
Даніель усміхнувся ледь помітно — без зухвальства. — Я й не прошу.
Вони перейшли до вітальні. Світло не вмикали. Сіли поруч, плечі торкалися. Мовчали, слухаючи одне одного — подих, серце, тишу, яка більше не була порожньою.
— Я боявся, що ти не напишеш, — зізнався Даніель.
— Я боявся, що напишу, — відповів Зейн.
Вони засміялися тихо, майже беззвучно. І в цьому сміху було полегшення.
Цієї ночі вони не поспішали.
Бо іноді найбільша близькість — це дозволити собі залишитися.
Разом.
Хоч на кілька годин.
------

Світло повільно проникало крізь штори, малюючи на стінах м’які смуги.
Зейн прокинувся не одразу. Спершу — від тепла. Потім — від рівного дихання поруч. Його рука лежала на спині Даніеля, пальці мимоволі стискалися, ніби перевіряли: ти справжній.
Даніель не спав.
Він дивився на Зейна так, як не дивляться на суперників. Без виклику. Без захисту. Його пальці ковзнули по передпліччю Зейна — повільно, майже несміливо.
— Доброго ранку, — прошепотів він.
Зейн усміхнувся — вперше без напруги. — Я думав, ти скажеш щось гірше.
— Залиш це для арени.
Вони притиснулися ближче. Обійми були теплі, глибокі — не ті, що для втіхи, а ті, що для спокою. Зейн притулився лобом до Даніеля, вдихаючи знайомий запах — щось між ніччю й кавою.
Поцілунок почався повільно.
Без поспіху.
Без страху.
Він був іншим, ніж у коридорах і душових. Тут не було ризику — лише бажання й довіра. Пальці знайшли шлях самі, дотики стали впевненішими, подихи — глибшими. Світ за вікном прокидався, а вони залишалися у своєму маленькому просторі, де не було ролей.
Коли все стихло, вони лежали поруч, переплетені — спокійні, злегка приголомшені тим, як легко стало дихати.
— Це ускладнить усе, — сказав Зейн тихо.
— Я знаю, — відповів Даніель, не відводячи погляду. — Але вперше не хочу тікати.
Зейн кивнув і притиснув його ближче. — Сьогодні — ні.
Вони ще довго лежали так — у тиші, що не лякала.
Бо іноді найнебезпечніше — це не ніч.
А ранок, який змушує замислитися про потім.
-------

Ранок розчинився в обов’язках.
Зейн ішов коридором тренувального центру «Монреаль Вояджерс», кроки рівні, погляд зібраний. Капітанська нашивка знову була на своєму місці — як броня. Він вітався, кивав, відповідав коротко. Ніхто не бачив нічого зайвого.
І це було правильно.
І це боліло.
На прес-зустрічі світло прожекторів різало очі. Питання сипалися стандартні: форма, тактика, наступна гра. Зейн відповідав чітко, без емоцій. Коли хтось згадав «Бостонських королів», він не здригнувся. Принаймні зовні.
Даніель був за кілька метрів — по інший бік залу. Та сама постава. Та сама впевненість. Жодного погляду у відповідь. Наче між ними ніколи не було ночі, тиші, тепла.
Так безпечніше, сказав собі Зейн.
Після — льодовий майданчик. Спільне тренування для медіа. Камери. Усмішки. Рукостискання. Даніель підійшов першим — швидко, професійно.
— Гарної сесії, капітане, — рівно сказав він.
— Взаємно, — так само рівно відповів Зейн.
Руки торкнулися на секунду — і розійшлися. Жодного зайвого руху. Але ця секунда відгукнулася в грудях різким холодом.
На льоду вони були безжальними. Швидкими. Точними. Наче змагалися, хто краще сховає те, що ще вранці було справжнім. Ковзани різали лід, команди виконували вправи, камери ловили ідеальні кадри.
Лише один раз — у віддзеркаленні борта — їхні погляди перетнулися.
Без виклику.
Без усмішки.
Лише коротке визнання: я тут.
І одразу — назад у холод.
Коли день добіг кінця, Зейн залишив арену першим. Даніель — другим. Вони не шукали одне одного. Не писали. Не давали жодного знаку.
Бо на людях їм довелося замерзнути.
І кожен знав:
цей холод — не кінець.
Це ціна, яку вони платять за те, що було справжнім.
-----

Вечір опустився різко.
Зейн сидів на дивані, все ще у спортивних штанах, з телефоном у руці. День був холодним, правильним, показовим. Саме таким, яким він мав бути.
Телефон завібрував.
Даніель:
Ти сьогодні був крижаним ❄️
Навіть для тебе.
Зейн видихнув і не став чекати.
Зейн:
Ти теж добре зіграв свою роль.
Майже повірив.
Три крапки.
Потім відповідь.
Даніель:
А ти пам’ятаєш, як сьогодні вранці тримав мене зовсім інакше? 🔥
Зейн прикрив очі.
Зейн:
Не нагадуй.
Я й так ледве тримаюсь.
Даніель:
Смішно.
На людях — лід.
А тут… ти гориш 😏
Зейн повільно набрав:
Зейн:
Ти не мав дивитись на мене так на льоду.
Даніель:
А ти не мав відповідати.
Але відповів 🏒🔥
Пауза.
Потім ще одне.
Даніель:
Я досі відчуваю твоє тепло.
І це зовсім не допомагає заснути 😈
Зейн посміхнувся вперше за день — тихо, сам до себе.
Зейн:
Тоді не спи.
Подумай про те, що не можна.
Кілька секунд тиші.
Даніель:
Ти ж знаєш…
саме це я й роблю 😌🔥
Телефон завмер у руці Зейна.
Холод дня остаточно розтанув.
Бо іноді достатньо кількох слів і смайлів,
щоб знову опинитися надто близько —
навіть на відстані.
-----