Розділ 6

Коридор за роздягальнями був напівпорожній.
Флуоресцентне світло різало очі, кроки лунали надто гучно. Зейн ішов швидко, тримаючи сумку на плечі, думки — зібрані, обличчя — холодне.
— Капітане.
Він зупинився.
Цей голос він упізнав би навіть у шумі арени.
Зейн повільно обернувся. Даніель стояв за кілька метрів — без шолома, у темній куртці, руки в кишенях. Спокійний. Небезпечний.
— Ти заблукав, Кінґ? — сухо спитав Зейн.
— Ні, — Даніель зробив крок ближче. — Просто вирішив не тікати.
Вони зупинилися майже впритул. Коридор раптом став занадто вузьким.
— Це погана ідея, — сказав Зейн тихо.
— Сьогодні? — Даніель нахилився ближче, його голос був ледве чутний. — Чи взагалі?
Зейн відчув тепло його подиху. Серце вдарилося об ребра — один раз, другий.
— Хтось може вийти, — прошепотів він.
— Ти озираєшся частіше, ніж я, — усміхнувся Даніель. — Значить, боїшся більше.
Пауза затягнулася.
Десь далеко грюкнули двері. Кроки. Чужі голоси.
Вони одночасно відступили — рівно настільки, щоб знову стати просто суперниками.
— Гарна гра, Найт, — вже голосніше сказав Даніель. — Побачимось на льоду.
Зейн кивнув. — Не сумнівайся.
Даніель пішов першим, не озираючись.
Зейн залишився ще на секунду. Він заплющив очі, видихнув — і тільки тоді рушив далі.
Бо цей коридор довів одне: їх зупиняє не відсутність бажання.
Їх зупиняє страх того, наскільки сильно вони одне одного хочуть.
-----

Зейн кинув ключі на стіл і залишився стояти посеред квартири. Тиша тут була іншою — глухою, байдужою. Вона не допомагала.
Телефон завібрував, ніби знав, що саме зараз він не витримає.
Даніель:
Ти втік красиво.
Як завжди.
Зейн стиснув щелепи.
Зейн:
Я не тікав.
Я зробив те, що треба.
Відповідь прийшла майже миттєво.
Даніель:
Брехня.
Ти просто боїшся, що одного дня не зможеш зупинитись.
Зейн повільно сів, сперся ліктями об коліна.
Зейн:
Ти думаєш, мені легко?
Я капітан. Я — обличчя команди.
Я не можу дозволити собі нас.
Кілька секунд — тиша.
Потім:
Даніель:
А я втомився бути твоїм «не можна».
Я не хочу ховатись у коридорах і душових.
Зейн заплющив очі.
Зейн:
Тоді чому ти не відпустиш?
Три крапки зникли. З’явилися знову.
Даніель:
Бо ти дивишся на мене так,
ніби я — єдине місце, де ти можеш бути собою.
Зейн ковтнув.
Зейн:
Це небезпечно.
Даніель:
Так.
Але вперше за довгий час — чесно.
Довга пауза.
Зейн дивився на екран, ніби той міг дати правильну відповідь.
Він надрукував. Стер.
Надрукував знову.
Зейн:
Якби все було інакше…
Відповідь прийшла одразу.
Даніель:
Але не інакше.
І ти все одно хочеш.
Зейн не заперечив.
Він просто заблокував телефон.
Не вимкнув.
Просто поклав екраном донизу.
Бо деякі повідомлення не потребують відповіді.
Вони вже зробили свою справу.
------

POV: Даніель.
Він ненавидів тишу після таких розмов.
Даніель стояв у своїй квартирі, спершись плечем об вікно. Нічний Бостон світився холодно й байдуже — так само, як він намагався виглядати на льоду. Телефон лежав у руці, екран темний. Заблокований. Зейн завжди робив саме так — залишав його з останнім словом.
Капітан. Обличчя команди. Завжди правильний.
— Чорт забирай, — прошепотів Даніель і стиснув телефон сильніше, ніж треба.
Він злився не через відмову.
Він злився через напівправду.
Бо Зейн ніколи не казав «я не хочу».
Він казав «я не можу».
Даніель заплющив очі — і перед ним знову постав коридор: як Зейн зупинився, як на мить дозволив собі бути не капітаном, а просто чоловіком, який хоче. Цей погляд. Та коротка пауза, у якій було більше зізнання, ніж у сотні слів.
— Ти хочеш, — тихо сказав він у порожню кімнату. — І це зводить тебе з розуму так само, як і мене.
Він провів рукою по волоссю, намагаючись заспокоїтися. Не вийшло.
Зейн був не просто суперником.
Він був викликом.
Завжди зібраний. Завжди на крок попереду. І саме тому Даніель хотів зламати цю броню — не публічно, не на льоду. Там, де Зейн не ховався за нашивками й правилами.
Я не хочу бути твоїм «не можна», подумав він з гіркою усмішкою.
Я хочу бути твоїм «інакше не можу».
Телефон знову завібрував. Не від Зейна. Повідомлення від команди, від менеджера, від світу, який вимагав ролей і масок.
Даніель відкинув телефон на диван.
— Ти ще напишеш, — сказав він упевнено. — Не сьогодні. Але напишеш.
Бо він бачив, як тремтіли пальці Зейна, коли той відступав.
Бо чув паузи між словами — довші за будь-яку брехню.
І ця злість — гостра, пекуча — була небезпечно близькою до бажання.
А бажання, як Даніель знав, завжди знаходить шлях назад.
-----
День перший.
Зейн не пише.
Він прокидається рано, біжить довше, ніж зазвичай, тренується жорсткіше. Капітан. Контроль. Дисципліна.
Телефон лежить у шафці екраном донизу.
Він каже собі: це правильно.
І не вірить.
День третій.
Даніель грає злісно.
На тренуванні він жорсткий, різкий, зухвалий — такий, якого бояться суперники. Команда думає, що це форма. Що він «у режимі».
Ніхто не знає, що кожен силовий прийом — це ім’я, яке він не вимовляє.
День п’ятий.
Зейн ловить себе на тому, що шукає знайому фігуру в натовпі журналістів після матчу, якого там не може бути.
Даніель дивиться інтерв’ю Зейна в барі, без звуку. Читає по губах.
Все під контролем.
— Брехун, — бурмоче він у склянку.
День сьомий.
Ніч.
Зейн сидить у своїй квартирі. Світло вимкнене. Місто за вікном живе далі — без нього, без Даніеля, без цього напруження.
Телефон у руці.
Він не планував.
Не збирався.
Просто більше не міг.
Зейн:
Я ненавиджу цю тишу.
Крапка.
Без пояснень.
Без захисту.
Відповідь приходить миттєво.
Даніель:
Я теж.
Думав, ти зламаєшся пізніше.
Зейн усміхається — коротко, втомлено.
Зейн:
Я тримався, як міг.
Даніель:
Я знаю.
Я бачив це на льоду.
Пауза.
Довша, ніж зазвичай.
Зейн:
Я не обіцяв, що зможу бути обережним.
Три крапки з’являються повільно. Зникають. З’являються знову.
Даніель:
Тоді не будь.
Хоч сьогодні.
Зейн заплющує очі. Серце б’ється важко, чесно.
Зейн:
Де ти?
Відповідь приходить одразу.
Даніель:
Там, де ти знаєш.
І цього разу Зейн не кладе телефон екраном донизу.
Він встає.
Береться за куртку.
Робить вибір, який уже тиждень не давав йому спати.
Бо тиша була гіршою за ризик.
А перший зрив — лише початком.
-----