Розділ 5

Арена гуділа ще до виходу команд на лід.
Зейн відчував це тілом — вібрацію трибун, напругу повітря, очікування. Він стояв на лаві «Монреаль Вояджерс», шолом під пахвою, капітанська нашивка тиснула сильніше, ніж зазвичай.
Він знав, кого шукає.
І знав, що знайде.
Даніель Кінґ з’явився з тунелю спокійно, майже ліниво — наче це не черговий матч принципових суперників, а сцена, яку він уже виграв. Форма «Бостонських королів» сиділа ідеально, рухи були впевненими, погляд — холодним.
Їхні очі зустрілися.
На мить арена зникла.
Ніби між ними не було ні льоду, ні команд, ні тисяч свідків. Лише тиша, наповнена тим, про що не можна говорити.
Даніель ледь помітно всміхнувся.
Зейн не відповів.
— Капітане, — хтось із гравців торкнувся його плеча. — Все гаразд?
— Так, — коротко відповів Зейн, не відводячи погляду.
Свисток розрізав повітря.
Гра почалася жорстко. Надто жорстко.
Кожне зіткнення між ними було навмисним. Кожен рух — перевіркою меж. Коли Даніель проходив повз, його плече торкалося Зейна трохи довше, ніж вимагала гра.
— Втрачаєш концентрацію, Найт? — кинув він тихо, так, щоб почули лише вони.
— Слідкуй за шайбою, Кінґ, — відповів Зейн крізь зуби.
Але погляд зраджував.
На льоду вони билися за кожен сантиметр, а під шоломами — за контроль над собою. Кожна пауза, кожне вкидання ставало полем бою не менш напруженим, ніж душова чи нічні повідомлення.
Зейн відчував, як адреналін змішується з чимось іншим — небезпечнішим. Йому здавалося, що Даніель читає його занадто легко. Наче знає, де болить. Наче бачить не капітана, а людину.
У третьому періоді вони знову зіштовхнулися біля борта. Занадто близько. Занадто повільно.
— Ти дивишся на мене так, — прошепотів Даніель, — ніби ми не на арені.
Зейн відштовхнувся першим. — Ти занадто багато собі уявляєш.
— Ні, — усмішка Даніеля була короткою, небезпечною. — Просто пам’ятаю.
Свисток знову перервав їх.
Гра пішла далі, але Зейн знав:
цей матч вони не завершать на льоду.
Бо деякі погляди не згасають після фінального сигналу.
Вони лише чекають моменту, щоб спалахнути знову.
-----

Роздягальня була наповнена важким повітрям — потом, металом, адреналіном після гри.
Шум стихав поступово: сміх, удари ключок об підлогу, дзенькіт пляшок. Хтось обговорював моменти матчу, хтось мовчки стягував рукавиці. Зейн сидів на лаві, нахилившись уперед, лікті впиралися в коліна.
Він дивився в підлогу.
Але відчував.
Погляд.
З іншого кінця приміщення Даніель саме знімав шолом. Волосся вологе, щелепа напружена. Він не дивився прямо — лише краєм ока. Але цього було достатньо.
Їхні погляди зустрілися на мить.
І знову — ніби удар струмом.
Жоден не всміхнувся.
Жоден не відвів очей одразу.
Зейн повільно видихнув і підвівся. Рухи зібрані, контрольовані. Капітан. Лідер. Він відчував, як на нього дивляться товариші по команді, але жоден не бачив того, що відбувалося на рівні подихів.
Даніель нахилився вперед, зав’язуючи шнурівки. Коли він підняв голову знову, Зейн уже проходив повз.
Плече до плеча.
Без дотику.
Але занадто близько.
— Гарна гра, — сказав хтось поруч.
Зейн кивнув, не відповідаючи.
За його спиною Даніель затримав подих. Лише на секунду. Лише настільки, щоб Зейн це відчув — так само, як у душі, так само, як у готелі.
Коли Зейн зупинився біля своєї шафки, він не озирнувся. Не дозволив собі ще одного погляду. Бо знав: ще один — і мовчання трісне.
Двері роздягальні грюкнули.
Даніель залишився всередині ще на мить довше. Він дивився на зачинені двері, щелепи стиснуті, пальці зім’яли рушник.
Вони нічого не сказали.
Але обоє знали:
це мовчання — не кінець.
Це пауза перед наступним зіткненням.
----