Розділ 4

Роздягальня повільно спорожніла.
Гул голосів стих, металеві дверцята шафок зачинилися одна за одною. Зейн сидів, втупившись у підлогу, стискаючи рушник у руках сильніше, ніж потрібно.
Він не міг вигнати з голови: погляд Даніеля, усмішку, тихе «вони вже дивляться».
— Зосередься, — прошепотів він сам до себе й підвівся.
Душ був єдиним місцем, де можна було дихати.
Гаряча вода вдарила по плечах, змиваючи лід, адреналін і злість — але не спогади. Пар швидко заповнив простір, приглушивши світ.
І саме тоді він відчув це.
Не звук. Не рух.
Присутність.
— Ти з глузду з’їхав? — голос Зейна був різким, коли він обернувся. — Що ти тут робиш?
Даніель стояв навпроти, вже без форми, вологе волосся прилипло до чола. Його погляд був спокійний. Занадто спокійний.
— Тут нікого немає, — тихо сказав він. — Крім нас.
— А якщо хтось зайде?
— Не зайде.
Він зробив крок ближче. Вода шуміла між ними, але не могла заглушити напругу — вона натягнулася, мов струна.
— Ти не маєш права, — прошепотів Зейн, але не відступив.
— А ти не маєш сили зупинити мене, — відповів Даніель так само тихо.
Їхні погляди зчепилися — жорстко, небезпечно. У цьому погляді було все: матч, готель, ранок, страх.
Першим не витримав Зейн.
Він схопив Даніеля за шию й різко притягнув до себе.
Поцілунок був вибухом.
Гаряча вода. Холодні плитки. Подихи, що збилися. Даніель відповів одразу — глибоко, наполегливо, язик ковзнув у відповідь, ніби продовжуючи ту саму гру, що почалася на льоду.
Це не було ніжно. Це було зухвало.
— Чорт… — видихнув Зейн між поцілунками. — Ми не можемо…
— Ми вже можемо, — прошепотів Даніель біля його губ. — І вже робимо.
Їхні лоби торкнулися. Подихи змішалися. Світ за межами душової зник — залишилися лише вода, пар і усвідомлення, що назад дороги стає дедалі менше.
Зейн закрив очі.
І вперше визнав собі правду: це був не зрив.
Це було бажання, яке він надто довго тримав під замком.

------

Вода продовжувала литися, пар стікав по плитці, стираючи контури — ніби світ навмисно ховав їх від наслідків.
Даніель був надто близько.
Подих — надто теплий.
Дотик — короткий, але обіцяючий.
— Ще хвилина, — прошепотів він, майже беззвучно. — Лише хвилина.
Зейн хотів відповісти різко. Хотів відштовхнути. Хотів повернути контроль.
Замість цього він стиснув щелепи й дозволив собі ще кілька секунд — небезпечних, солодких, заборонених.
І саме тоді—
Стук.
Різкий. Глухий. Реальний.
— Зейн? — голос тренера прорізав шум води, як лезо. — Ти ще довго?
Світ обвалився назад.
Зейн здригнувся, серце вдарилося об ребра. Він миттєво відступив, піднісши руку — мов сигнал стій.
— Зараз вийду! — відповів він голосно, змушуючи його звучати рівно. — Хвилина!
Тиша по той бік дверей була короткою. — Добре. Чекаю.
Кроки віддалилися.
Зейн повільно видихнув, спершись чолом об холодну плитку. Руки тремтіли — від адреналіну, від страху, від того, як близько вони щойно були до катастрофи.
— Це було безглуздо, — прошепотів він.
Даніель кивнув. Його обличчя знову стало зібраним — король льоду повернув маску за секунду.
— Але ти не шкодуєш.
Зейн підняв погляд. — Не зараз.
Вони ще мить дивилися один на одного — так, ніби прощалися з чимось простим, що вже не повернеться.
— Іди, — тихо сказав Зейн. — Зараз.
Даніель відступив у тінь, перш ніж двері знову стали просто дверима, а душ — лише душем.
Коли Зейн вийшов у коридор, рушник висів на плечах, обличчя — спокійне, поставне. Капітан. Професіонал. Нічого зайвого.
Тренер кинув на нього швидкий погляд. — Гаряча гра сьогодні.
— Так, сер, — відповів Зейн.
Він не додав: занадто гаряча.
Бо знав — справжній матч тільки починається.
----

Ніч була тихою.
Надто тихою.
Зейн сидів у себе вдома, з келихом води, який так і не зробив ковтка. Телефон лежав на столі, екран темний. Він сказав собі, що не напише. Що після сьогоднішнього душу — це межа.
Телефон завібрував.
Невідомий контакт
Ти завжди так швидко тікаєш?
Зейн завмер.
Він знав цей стиль. Коротко. Самовпевнено.
Зейн:
Ти ризикуєш.
Три крапки з’явилися майже одразу.
Даніель:
Ти теж.
Але мені здається, ти любиш ризик більше, ніж визнаєш.
Зейн провів пальцем по краю телефону, ніби це могло заспокоїти.
Зейн:
Сьогодні було надто близько.
Ще трохи — і…
Даніель:
…і ти б не відступив.
Пауза.
Занадто довга, щоб бути випадковою.
Зейн:
Не уявляй того, чого не можна мати.
Даніель:
Запізно.
Я досі відчуваю, як ти мене тримав.
Зейн заплющив очі.
Дихання збилося — знову.
Зейн:
Це була помилка.
Даніель:
Тоді чому твої руки не тремтіли, коли ти мене відпускав?
Зейн повільно видихнув.
Зейн:
Ти небезпечний.
Даніель:
А ти — чесний тільки зі мною.
Повідомлення з’явилося наступним, коротким, але влучним.
Даніель:
Скажи, що не думаєш про це зараз.
І я зупинюся.
Зейн подивився у темне вікно. На своє відображення — капітана, який мав знати межі.
Пальці самі набрали відповідь.
Зейн:
Я думаю.
Три крапки. Зникли. З’явилися знову.
Даніель:
Тоді ми в однаковій пастці.
Телефон знову завмер.
Тиша повернулася — але вже не була порожньою.
Зейн поклав телефон екраном донизу, серце билося швидко й глухо.
Він знав:
це лише повідомлення.
Лише слова.
Але вони ламали дистанцію так само впевнено, як їхні тіла ламали самоконтроль.