Розділ 3

Ранок прийшов без дозволу.
Світло повільно просочувалося крізь щілину між шторами, лягаючи на білу постіль і чужі тіні. Зейн прокинувся раніше, ніж хотів, із тим дивним відчуттям, коли реальність ще не встигла надіти маску.
Першою думкою було — де я?
Другою — чому тут так тепло?
Він не ворухнувся. Лежав на спині, дивлячись у стелю, і відчував присутність поруч ще до того, як наважився повернути голову.
Даніель спав на боці, обличчям до нього. Волосся розкуйовджене, риси м’якші, ніж у світлі арени. Без усмішки. Без виклику. Без корони.
Просто чоловік.
Це вдарило сильніше за нічні думки.
Ми справді це зробили, подумав Зейн.
Я справді тут.
Страх підкрався тихо. Не різкий — глухий, важкий. Він уже бачив цей ранок сотні разів у своїй уяві, але не дозволяв собі доходити до нього по-справжньому.
Контракти. Камери. Заголовки. Команда.
І Даніель — поруч.
Зейн обережно перевів подих. Йому здавалося, що будь-який рух може зруйнувати цю крихку рівновагу, перетворити ніч на щось, про що доведеться шкодувати.
— Ти не тікаєш, — тихо сказав Даніель.
Зейн здригнувся. — Я думав, ти спиш.
— Я прокинувся, коли ти перестав дихати рівно.
Зейн повернув голову. Їхні погляди зустрілися — відкриті, беззахисні, ранкові.
— Це була помилка? — запитав Даніель прямо. Без захисту.
Зейн замовк. Слова застрягли в горлі. Бо він міг сказати так — і це було б простіше. Правильніше. Безпечніше.
Але неправдою.
— Ні, — нарешті відповів він. — Але це… ускладнює все.
Даніель кивнув. Він не посміхався. — Я знаю. Я просто хотів почути, що для тебе це щось означає.
Тиша знову заповнила простір між ними. Не важка — чесна.
Зейн повільно сів, спустив ноги з ліжка. Холод підлоги повернув його до реальності.
— Коли ми вийдемо звідси, — сказав він, не обертаючись, — ми знову будемо тими, ким нас чекають бачити.
— Капітанами. Суперниками, — додав Даніель.
— Ворогами.
— А тут? — тихо запитав Даніель.
Зейн затримався. Потім повернувся. — Тут… я не знаю.
Це була найчесніша відповідь, яку він міг дати.
Даніель повільно підвівся, накинув футболку. Перед виходом із кімнати він зупинився, озирнувся.
— Я не прошу обіцянок, Зейн. Але якщо ти вирішиш тікати — скажи мені. Не зникай.
Зейн кивнув. — Обіцяю.
Двері зачинилися м’яко.
Зейн залишився сам у кімнаті, де ще зберігалося тепло ночі й відлуння поглядів. Він притулився до вікна, дивлячись на місто, яке не знало нічого про його страх.
Він не зламався.
Але вперше зрозумів:
найскладніша гра почалася не на льоду.
----

Лід зустрів Зейна холодом, який зазвичай заспокоював.
Сьогодні — ні.
Він ковзнув на майданчик, відчуваючи знайому вагу форми, ключки, відповідальності. Рев трибун накочувався хвилями, але думки вперто поверталися до ранку. До погляду. До тиші, яка сказала більше, ніж будь-які слова.
Зосередься.
Він капітан.
Він тут, щоб перемагати.
— Капітани — до центру, — пролунало в динаміках.
Зейн під’їхав першим.
І побачив Даніеля.
Форма «Бостонських королів» знову сиділа на ньому, як друга шкіра. Зібраний. Спокійний. Король льоду. Але тепер Зейн бачив більше — дрібні деталі, які раніше губилися за маскою суперника.
Напружену лінію плечей.
Ледь затриманий подих.
Погляд, що торкнувся його — і тут же став холодним.
Професіонал, подумав Зейн.
Як і я.
— Гарний ранок, капітане, — кинув Даніель тихо, так, щоб почув лише він.
— Тримай дистанцію, — відповів Зейн рівно.
— На льоду? — усміхнувся Даніель. — Ніколи.
Шайба впала.
Свисток.
І все, що було між ними вночі, розчинилося в швидкості.
Зейн грав жорстко. Точно. Без помилок. Він вкладав у кожен рух злість — не на Даніеля, а на себе. За слабкість. За тишу вранці. За те, що тепер кожне зіткнення відчувалося інакше.
Даніель відповідав тим самим.
Їхні погляди перетиналися на секунди, але цього вистачало, щоб повітря між ними електризувалося. Силовий прийом біля борта — чистий, дозволений — змусив Зейна врізатися в захист.
— Обережніше, Найт, — почув він над вухом. — Не хочу, щоб ти зламався.
Зейн різко розвернувся. — Спробуй.
Гра загострювалася. Коментатори говорили про легендарне суперництво, про напругу між капітанами, про іскри, що летять на льоду.
Вони не знали й половини.
Наприкінці другого періоду Зейн перехопив шайбу і рвонув уперед. Даніель наздогнав його майже миттєво. Ковзани різали лід в унісон.
Зіткнення вийшло сильним.
На мить вони опинилися занадто близько — шолом до шолома, дихання важке, серця б’ються в одному ритмі.
— Ти добре тримаєшся, — тихо сказав Даніель.
— Не хвилюйся за мене, — відповів Зейн. — Краще дивись за грою.
Вони відштовхнулися один від одного, але Зейн знав: це не кінець.
Фінальна сирена пролунала різко. Рахунок — нічия. Напруга — ні.
Коли команди роз’їжджалися по лавках, Зейн ще раз зустрівся з поглядом Даніеля. Цього разу — без виклику. Без злості.
Лише питання.
І Зейн не знав, чи готовий на нього відповісти.
------

Арена жила своїм життям.
Світло прожекторів різало очі, музика била в груди, трибуни гуділи ще до виходу команд. Це мав бути звичайний вечір хокею — ще один матч сезону.
Але для Зейна Найта нічого звичайного в ньому не було.
Він стояв біля борту, дивлячись, як «Бостонські королі» виїжджають на лід. Його погляд сам — зрадницьки — знайшов Даніеля.
Той ковзав упевнено, легко, ніби знав: за ним дивляться. І на мить — лише на мить — Даніель повернув голову.
Погляди зчепилися.
Даніель усміхнувся.
Ледь помітно.
Але Зейн це побачив.
— Чорт, — пробурмотів він і стиснув ключку.
— Капітане, все гаразд? — запитав хтось із партнерів.
— Граємо, — коротко відповів Зейн. — Без дурниць.
Саме тоді він і зрозумів: дурниці вже почалися.
З перших хвилин Даніель грав інакше. Не жорсткіше — розумніше. Він з’являвся там, де Зейн не чекав, блокував проходи, змушував реагувати. І кожного разу — надто близько. Надто точно.
Силовий прийом біля борту — чистий.
Занадто чистий.
— Ти сьогодні нервовий, — кинув Даніель, коли суддя відвернувся.
— Слідкуй за шайбою, — відповів Зейн крізь зуби.
— Я слідкую за всім.
Це прозвучало двозначно. І Даніель знав це.
Трибуни ревли, не підозрюючи, що бачать не просто спортивну агресію, а діалог, замаскований під гру. Кожне зіткнення було реплікою. Кожен погляд — викликом.
У другому періоді Даніель навмисно затримався біля лавки «Вояджерс».
— Скажи, — тихо мовив він, ковзаючи повз, — ти так само дивишся на мене зараз, як у готелі?
Зейн різко розвернувся. — Ти переходиш межу.
— Ти сам її стер.
Свисток судді перервав момент, але напруга нікуди не зникла. Навпаки — вона стала видимою.
Коментатори почали шепотіти про «дивну хімію», про «занадто особисте протистояння». Камери ловили погляди, затримки, усмішки, що з’являлися не там, де слід.
Зейн це відчував.
І це лякало.
Наприкінці третього періоду вони знову зійшлися біля борта. Даніель нахилився ближче, майже торкаючись шоломом.
— Вони вже дивляться, — прошепотів він. — Питання лише — на що саме.
Зейн відштовхнувся першим. Серце калатало не від втоми.
Зупинись, наказав він собі.
Ти втрачаєш контроль.
Коли фінальна сирена прозвучала, Зейн не озирнувся. Він поїхав до роздягальні швидко, зосереджено, ніби за ним гналися.
Але він знав:
провокації Даніеля були не випадковими.
Це був тест.
І він не був упевнений, що витримує його.
----