Розділ 2

Готельна кімната була занадто тихою.
Зейн помітив це одразу, щойно зачинив за собою двері. М’яке світло ламп, темні штори, місто за вікном — усе виглядало надто спокійним для того, що відбувалося в нього всередині.
Він не мав сюди приходити.
Він це знав.
І все ж стояв тут, стискаючи телефон у руці, перечитуючи коротке повідомлення:
Даніель: Один поверх вище. Якщо не хочеш — не приходь.
Зейн хотів не хотіти.
Коли в двері постукали, він здригнувся. Лише раз. Впевнено.
Він відкрив.
Даніель стояв у темній куртці, без форми, без ролей, без арени між ними. Лише чоловік, чия присутність завжди порушувала правила.
— Ти прийшов, — сказав Даніель тихо.
— Ненадовго, — відповів Зейн і відступив, впускаючи його.
Двері зачинилися. Замок клацнув надто гучно.
Кілька секунд вони просто стояли, дивлячись одне на одного. Без злості. Без усмішок. Лише напруга — густа, жива.
— Ти злишся, — зауважив Даніель.
— Я нервую, — виправив Зейн.
— Через мене.
Це не було питанням.
Зейн зітхнув і провів рукою по волоссю. — Ми не можемо так. Це… небезпечно.
Даніель зробив крок ближче. Не торкаючись. Поки що. — Небезпечно — це хотіти й удавати, що тобі байдуже.
Їх розділяв лише подих. Зейн відчував тепло, запах — знайомий, тривожний. Його тіло реагувало швидше за розум.
— Скажи, щоб я пішов, — прошепотів Даніель. — І я піду.
Зейн відкрив рота.
І не зміг.
Це мовчання було зрадою самому собі.
Даніель повільно підняв руку, зупинившись за сантиметр від плеча Зейна — даючи шанс відступити. Зейн не відступив.
Дотик був легким. Майже невинним.
І саме тому — небезпечним.
Зейн закрив очі на мить, дозволяючи собі відчути це. Лише це. Лише зараз.
— Це не має значення, — прошепотів він, більше для себе.
— Має, — відповів Даніель. — Бо ти тут.
Їхні чола торкнулися. Подихи змішалися. У цій близькості не було поспіху — лише обережність і стримане бажання, яке вони обоє боялися назвати.
Зейн першим відступив. Лише на пів кроку. — Тільки… без ігор.
Даніель усміхнувся — вперше щиро. — Я не граюся з тобою, Найт.
Ніч за вікном повільно розгорталася, і обидва знали:
це лише початок.
-----

Тиша між ними стала щільнішою, ніж будь-який шум арени.
Зейн відчував кожен удар серця — свій і, здавалося, Даніеля теж. Вони стояли надто близько, щоб удавати, що це просто розмова. Надто далеко, щоб назвати це чимось іншим.
Даніель повільно видихнув. — Ти завжди такий напружений, — тихо сказав він. — Навіть коли дозволяєш собі хотіти.
Зейн гірко всміхнувся. — Бо я знаю ціну.
— А я знаю, як це — платити її самотужки.
Ці слова вдарили сильніше за будь-який силовий прийом.
Зейн підвів погляд. В очах Даніеля не було насмішки. Лише відвертість — рідкісна, оголена, небезпечна.
Він зробив крок уперед.
Цього разу — сам.
Даніель завмер, даючи йому вибір. Завжди давав. І саме це ламало Зейна найбільше.
Їхні пальці торкнулися. Легко. Невпевнено. Наче перевіряли, чи справжній цей момент. Зейн відчув, як напруга в плечах трохи спала — вперше за довгий час.
— Якщо ми це зробимо… — почав він.
— Я знаю, — перебив Даніель. — Ніяких ілюзій. Ніяких обіцянок, яких ти не готовий дати.
Зейн ковтнув. — Ти робиш це надто складним.
— Ні, — тихо відповів Даніель. — Я роблю це чесним.
Їхні лоби знову торкнулися. Цього разу Зейн не відступив. Він дозволив собі затриматися в цій близькості, відчуваючи тепло, спокій і ту крихку радість, яку боявся назвати.
Поцілунок був неминучим.
Повільний. Обережний. Такий, у якому більше питань, ніж відповідей.
Коли вони відсторонилися, Зейн видихнув — тремтливо. — Це не має ставати звичкою.
Даніель усміхнувся ледь-ледь. — Брехун.
Зейн не заперечив.
Вони сіли поруч на край ліжка, плечі торкалися, тиша вже не лякала. За вікном місто жило своїм життям, не знаючи, що в цій кімнаті двоє чоловіків стоять на краю чогось, що може змінити все.
Зейн знав: завтра він знову вдягне броню.
Знову буде капітаном.
Знову зробить вигляд, що контролює гру.
Але цієї ночі…
цієї ночі він дозволив собі бути просто людиною.
І це було страшніше — і солодше — за будь-яку перемогу.
------

🏒Зейн
Вони лежали поруч, але не торкалися.
Між ними залишався тонкий прошарок простирадла і повітря — не тому, що не хотіли ближче, а тому, що обом потрібно було це відчути. Усвідомити.
Зейн дивився в темряву, слухаючи рівне дихання Даніеля. Так близько. Надто близько для людини, яка все життя тримала дистанцію.
Як ми взагалі сюди дійшли?
Відповідь прийшла одразу — різка, чітка, як спалах камери.
П’ять років тому.
Його перший сезон у лізі.
Перший матч проти «Бостонських королів».
Він тоді стояв на синій лінії, стискаючи ключку сильніше, ніж треба, і думав лише про гру. А потім підняв очі — і побачив капітана суперників.
Даніель Кінґ.
Не так, як показували по телевізору. Не як загрозу.
Як присутність.
Занадто впевнений. Занадто живий. Усмішка, яка не була для камер. Погляд, який затримався — не з викликом, а з цікавістю.
Зейн пам’ятав той дивний, небажаний імпульс у грудях.
Не злість.
Не страх.
Щось гірше.
Увага.
Він тоді відвернувся першим. Сказав собі, що це нічого не означає. Що це просто адреналін, дебют, тиск.
Але щоразу, виходячи на лід проти Даніеля, він ловив себе на тому, що шукає його очима.
Зейн повільно перевів погляд убік.
Даніель лежав на спині, одна рука закинута за голову, обличчя спокійне — і в цій тиші він виглядав інакше. Не король. Не суперник.
Чоловік, якого він побачив ще тоді.
І не зміг забути.
 

🏒Даніель.
Він не спав.
Даніель це знав по тому, як гостро відчував кожен рух Зейна поруч. Навіть дихання. Навіть тишу.
Він дивився в стелю і думав, що іронія в тому, що найважчі ігри завжди відбувалися не на льоду.
Його перша зустріч із Зейном була миттєвою.
Майже банальною.
Новачок.
Зосереджений.
Занадто серйозний для свого віку.
Даніель тоді ковзнув повз нього на вкиданні — і побачив цей погляд. Холодний. Контрольований. Але з глибиною, яку не можна було зіграти.
Обережний, подумав він тоді.
І небезпечний.
Зейн не грав на публіку. Не намагався довести щось жестами чи словами. Він просто був — і це притягувало сильніше, ніж будь-яка зухвалість.
Даніель пам’ятав, як упіймав себе на бажанні… не зламати.
А дізнатися.
Після матчу він шукав його погляд у коридорі. Зейн пройшов повз, навіть не зупинившись — але плечі напружилися.
І цього було достатньо.
З того моменту їхнє суперництво стало не лише професійним. Воно стало особистим. Тихим. Прихованим.
Даніель повернув голову і подивився на Зейна. Той не спав. Їхні погляди зустрілися в темряві.
Ніяких слів.
Лише усвідомлення, що це ніколи не було випадковістю.
Він тихо сказав: — Я знав, що ти станеш проблемою. Ще тоді.
Зейн ледь усміхнувся. — Я теж.
Вони не рухалися ближче.
Не тому, що не хотіли.
А тому, що вперше дозволили собі бути чесними — навіть у мовчанні.
І ця ніч стала не просто таємницею.
Вона стала початком історії, яка чекала свого часу роками.
----