Розділ 1

Зейн Найт навчився тримати обличчя ще до того, як навчився тримати ключку.
Тому, сидячи за столом пресконференції, він виглядав бездоганно спокійним. Капітан «Монреаль Вояджерс». Зірка НХЛ. Людина, яка щойно привела команду до складної, але принципової перемоги.
Камери клацали, світло било в очі, але Зейн дивився поверх натовпу — туди, де вже нічого не могло його дістати.
— Зейн, — пролунало з першого ряду, — як ви прокоментуєте зіткнення з Даніелем Кінґом у другому періоді?
Ось воно.
Зейн навіть не моргнув. — Це хокей. Контактний спорт. Нічого особистого.
Брехня лягла на язик легко. Відточено. Як завжди.
— Але між вами давнє суперництво, — не відступав журналіст. — Це було помітно на льоду.
Зейн стиснув пальці під столом. — Ми обоє капітани. Ми робимо свою роботу.
Він не сказав, що пам’ятає тепло чужого тіла навіть крізь захист.
Не сказав, що погляд Даніеля затримався надто довго.
Не сказав, що цей кляте зіткнення змусило серце збитися з ритму — не від удару, а від близькості.
— Наступне питання, — втрутився пресофіцер.
Зейн вдячно кивнув, але напруга не відпускала.
Бо він знав: Даніель теж десь тут.
І він відчував його — як відлуння, яке не стихає.

Роздягальня «Вояджерс» зустріла його гулом голосів, запахом поту й металу, скреготом ковзанів об підлогу. Тут було простіше дихати. Тут він був на своєму місці.
— Гарна гра, капітане! — кинув хтось із хлопців.
Зейн усміхнувся, коротко, професійно. — Всі добре попрацювали.
Він зняв рукавиці, потім шолом. Волосся впало на лоба, волога ковзала по скронях. Дзеркало навпроти показало знайоме обличчя — сильне, зібране, без тріщин.
Так має бути.
Він саме розстібав захист, коли двері в дальньому кутку тихо клацнули.
Зейн не дивився туди.
Йому не потрібно було.
— Ти завжди так тікаєш після ігор, Найт? — голос Даніеля був низьким, майже лінивим.
По спині Зейна пройшла хвиля — не страху. Ні.
Чогось значно небезпечнішого.
— Ти не маєш тут бути, — відповів він рівно, не обертаючись.
— І все ж я тут.
Кроки. Ближче. Занадто близько.
Зейн відчув тепло за спиною, присутність, що заповнювала простір. Він стиснув край лави, кісточки побіліли.
— Ти грав жорстко, — продовжив Даніель. — Мені сподобалося.
— Забирайся, — тихо сказав Зейн. — Хтось може зайти.
— Завжди це кажеш.
Даніель зупинився поруч. Їхні плечі майже торкалися. Майже — але цього було досить, щоб у Зейна перехопило подих.
— Ти боїшся не камер, — прошепотів Даніель. — Ти боїшся себе.
Це було несправедливо.
І надто точно.
Зейн різко підвівся, повернувся до нього обличчям. Вони опинилися так близько, що між ними не було повітря — лише напруга, густа, як перед бурею.
— Ти нічого про мене не знаєш.
Даніель усміхнувся. Не зухвало. М’яко. Небезпечно. — Знаю достатньо, щоб ти не спав після наших матчів.
Зейн відкрив рота — і не знайшов відповіді.
Ось вона.
Перша тріщина.
Він відступив на крок. — Йди, Даніелю.
Кілька секунд тиші. Потім — зітхання.
— Одного дня, Зейн, ти не скажеш цього.
Двері знову клацнули.
Зейн залишився сам, серце гупало так, ніби він щойно відіграв овертайм.
Він притулився чолом до холодної шафки й заплющив очі.
Контроль вислизав.
І це лякало його більше, ніж будь-який суперник на льоду.
-----

POV: Даніель
Даніель вийшов у коридор і дозволив дверям зачинитися трохи гучніше, ніж треба.
Хай чує.
Хай знає, що це було не випадково.
Холод повітря арени миттєво остудив шкіру, але не думки. Вони, як завжди, крутилися навколо одного-єдиного імені. Даніель повільно провів рукою по волоссю, видихнув і тихо вилаявся.
Зейн Найт.
Капітан. Ідеальний. Зібраний до болю.
І такий брехун.
Ти боїшся себе — Даніель знав, що влучив. Побачив це в очах Зейна на ту коротку мить, коли тріщина проступила крізь броню. Він жив заради таких моментів — не на льоду, ні. Поза ним. Там, де Найт переставав бути легендою і ставав просто чоловіком, який не знає, що робити з власним бажанням.
Даніель сповільнив кроки, сперся плечем об холодну стіну. Серце билося рівно — він завжди краще контролював себе. Можливо, саме тому йому було простіше дивитися правді в очі.
Він не грався.
Він хотів більшого.
На льоду все було зрозуміло: сила, швидкість, удари. Там вони були рівними. Але в цих напівтемних коридорах, у тиші між матчами, Даніель відчував, як баланс зміщується.
Зейн тікав.
Завжди.
Не цього разу, подумав він.
Він згадав, як Зейн різко обернувся, як напружилися його плечі, як близько вони стояли. Як на мить — лише на мить — Зейн не відступив.
Це було майже смішно. Найсильніший капітан ліги, який боявся не ударів і не камер, а того, що може захотіти вголос.
Даніель усміхнувся сам до себе — не зухвало, а втомлено.
— Довго ти так не протягнеш, Найт, — прошепотів він порожньому коридору.
Телефон у кишені завібрував. Повідомлення від менеджера. Прес. Обов’язки. Роль, яку він грав досконало.
Він пішов, але думками все ще був там — у роздягальні, де між металевими шафками залишилася тиша, наповнена недомовленістю.
Даніель знав одне напевно:
якщо Зейн не зробить крок уперед, він зробить крок назад.
Бо крадених хвилин більше недостатньо.
Бо він заслуговує не бути тінню.
І бо одного дня цей лід трісне остаточно.
Питання лише в тому —
хто першим провалиться.