Лід тріщав під ковзанами, ніби відчував напругу краще за будь-якого коментатора.
Зейн Найт вдихнув на повні груди — холод різонув легені, заспокоюючи, повертаючи контроль. Арена ревла, тисячі голосів зливалися в один глухий шум, але для нього існувала лише одна точка простору.
Навпроти.
Даніель Кінґ стояв, злегка нахилившись уперед, ковзан ледь торкався льоду. Чорна форма «Бостонських королів» підкреслювала його постать, а на вустах грала знайома усмішка — самовпевнена, зухвала, небезпечна.
Та сама, яку Зейн ненавидів.
І яка переслідувала його вночі.
— Капітани до центру, — пролунало в динаміках.
Зейн виїхав уперед, тримаючи спину ідеально рівно. Літера C на грудях здавалася важчою, ніж зазвичай. Це був його сезон. Його команда. Його правила.
І його слабкість — лише крок від нього.
Даніель зупинився так близько, що між ними залишилися лічені сантиметри. Лід холодив крізь ковзани, але Зейн відчув тепло — чуже, нав’язливе.
— Скучив, Найт? — тихо кинув Даніель, так, щоб ніхто інший не почув.
Зейн не повів бровою. — Мрій далі, Кінґ.
Їхні погляди зчепилися.
У цю мить не було команд, контрактів чи камер. Лише двоє чоловіків, між якими завжди було надто багато — злості, бажання, напруги.
Шайба впала на лід.
Свисток розрізав повітря.
І гра почалася.
А разом із нею — боротьба, яку Зейн програвав ще до першого кидка.