33

Зима прийшла різко, лютим холодом і глибокими снігами, і світ немов завмер під крижаною ковдрою. Річка скувалася кригою, містки скрипіли під ногами, а повітря било обличчя крижаними голками. Діти, як завжди, тягнулися до гри, незважаючи на холод. Даринка, непосидюча, весела, прослизнула повз маму й побігла з іншими на лід, сміючись, кричачи, радіючи життю.

Марія відчула тривогу лише тоді, коли почула крик, ріжучий повітря:
– Даринка! Даринка в ополонці!

Серце зупинилося на мить, час ніби сповільнився. Максим зірвався з порогу, біг крізь сніг, ковзаючи, не зважаючи на мороз. Він увірвався на лід, тримаючи рівновагу, серце його билося шалено. Не думаючи, він занурився в крижану воду, обхопив дитину, міцно притиснув її до себе. Маленьке тіло здригалося, а він грів її власним подихом, руками, серцем. Даринка жила.

Але сам Максим захворів. Лихоманка полум’ям палала всередині, кашель рвав його груди, марення приходило щоночі. Він часом усміхався, називаючи Марію «світлом», «яблунею», «любою моєю», а серце її тріпотіло від того, як сильно він любив навіть у слабкості. Лікар приїжджав, але нічого не міг вдіяти, село шепотілося: - «То серце, то легені, то холод, що пробрався у саму душу».

Марія не відходила від нього ні на мить. Вона тримала його руку, підставляючи щоку, співала ті самі пісні, які він колись співав їй під зоряним небом у графському саду, шепотіла, що не відпустить, повторюючи слова, які ставали молитвою:
– Ти моя любов, мій світ, моє життя… Тримайся, Максиме, я поруч…

Весна прийшла разом із першими листочками і тоді він пішов у вічність. 
Марія кричала, голос її розривав тишу, немов звір у пастці, який б’ється проти невидимої стіни. Її живу душу розірвало навпіл, вона билася об землю, піднімалася, падала, закривала обличчя руками і благала Бога повернути його, але тиша була відповіддю. Максим, її чоловік, її світ, її опора, навіки став холодом, спогадом, вітром, що гуде між деревами саду.

На похороні Марія стояла, ніби знежива, ніби вже не належала цьому світу. Вона більше не плакала, її плач став глухим, низьким, як відлуння у великому, пустому домі. Левко тримав її за руку, очі його були сповнені болю і відчаю. Даринка тулилася до ніг матері, стискаючи її сукню, плакала тихо, ледве чутно, відчуваючи якусь невловиму провину за смерть тата. Мотря стояла поруч, тримаючи за руку брата, не розуміючи повністю, що сталося, але відчуваючи втрату батька, як холодний вітер у грудях.

Максим спочивав на околиці їхнього саду, який вони так оберігали, обробляли, де стільки разів сміялися, плакали, мріяли. Марія стояла наче тінь, вперше без нього. Серце її кричало крізь біль, але вона знала: любов не вмирає. Вона просто чекає, мов незгасне світло в саду, їхньому саду юності і весни.

Життя без Максима було наче розбите дзеркало. Відображення лишалося, але цілісність зникла. Марія вчилася дихати по-новому, без його кроків у сінях, без теплого голосу, без рук, що щоранку лагідно торкалися її щоки. Перші місяці вона майже не говорила, весь день йшла по хаті, виконуючи справи, доглядаючи дітей, працюючи на землі, яка приховала його тіло. І тиша глибока, пронизлива, всепроникна була постійним супутником.

З часом біль не зник, але притих. Можливо, вона навчилася жити з ним, можливо, біль вріс у серце і став його частиною. І тоді почали приходити сни.

Уперше він наснився просто: стояв у саду, усміхався. Марія кинулася до нього, торкнулася, і відчула тепло, яке ніби проривалося крізь час і простір. Вони говорили, довго, без поспіху. Він розповідав, що спокійний, що любить її, що чекає. І від того часу кожної ночі він приходив: мовчки тримав за руку, сміявся, водив знайомими стежками, шепотів слова, яких ніколи не вимовляли наяву, або сидів поруч, коли вона плакала уві сні.

Марія прокидалася знову й знову чекала ночі, бо там, у невидимій країні між світами, жив її Максим, її чоловік, її пан, її садівник, її серце.

Одного вечора вона сіла на лаву, вже темно було, зорі сяяли на небі, холод пронизував руки і щоки, а серце тремтіло від суму. Вона здійняла очі до неба і тихо промовила:
– Ти десь там… бачиш мене? Я тут, я все ще люблю… Я люблю… – і заплакала, гарячі сльози обпікали щоки. – Ти ж обіцяв тоді у саду… що ніколи не дозволиш мені плакати на самоті… Що зробиш своєю весною… А я стала зимою… стала ніким…і плачу на самоті.

Кохання не кінчається зі смертю. Воно змінюється, приймає нову форму, стає тихим шепотом, що лунає крізь віки, крізь простір, крізь невидиму призму часу. Максим дав цей світ і забрав, залишивши серце живцем пошматоване, душу розтерзану. А тіло лишилось, холодне, мов знак того, що любов вічна, навіть якщо його не торкаєшся.