30

він поїхав. Дорога була довгою, але серце співало: він мав мету. На ярмарку Максим ще до обіду продав усе і пішов шукати найкрасивішу хустку. Довго ходив ярмарком, аж поки не побачив те, що одразу схопило його душу - хустка червона, квітчаста, гаряча, як серце Марії,немов сама любов і ще одна, синя, наче небо над яблуневим садом, наче струмок в глибині лісу, з якого вони з Левком пили воду, коли пасли телят. Він купив обидві!
  Максим повернувся ввечері, підійшов до неї мовчки. У його очах було все, - молодість, і втрати, і роки, і щастя. Він простягнув Марії згорток
  - Для тебе. Щоб ти була, як квітка. Як та, що зацвіла в моєму житті багато років тому… і цвіте досі.
  Марія відкрила - і не змогла стримати сліз. Хустки були такі яскраві, що здавалося - сама весна вкладена в них.
  - Максиме… - прошепотіла вона. - Це… занадто…
  - Ні, - сказав він, ніжно притискаючи її до себе. - Це замало. Бо ти - моє все. Моє небо. Моя жінка. Моя любов, що не минає. Що не старіє. Я кохаю тебе, Маріє… так само, як у той день, коли ти вперше з'явилась у тому саду. І ще більше.
  Він поцілував її руку. Потім губи. Потім лоб. І обійняв - довго, сильно, трепетно. Вона схилилась до нього, відчуваючи, як гуде серце під його сорочкою. І прошепотіла:
  - А ти - мій пан. Моя доля. Мій єдиний чоловік… на все життя.
  І в той день, у саду, під щебет пташок, під легкий вітерець, що колихав гілля, Марія у новій синій хустці, була не просто жінкою. Вона була його царицею. І він - її вірний лицар, що ніс її крізь роки, любов і біль, але ніколи не відпускав.
  І так минало життя, щодня, з любові зіткане. Як молитва, яку двоє людей проживали разом