29

Хвороба прийшла раптово, ніби тінь, що опускається непомітно, але невблаганно. Ще вчора Марія усміхалась, тримала Даринку на руках, співала колискову, а вже сьогодні лежала - бліда, знесилена, майже без голосу.
  Її очі, колись такі живі, дивились крізь вікно з тугою. Слабкі пальці не могли втримати ложки. І навіть усмішка стала рідкістю.
  Максим усе побачив одразу. Він не питав, не панікував - просто діяв. Став як скеля. Усі хатні справи, діти, приготування, догляд - усе лягло на його плечі. Але не це ламало його. Ламало те, що Марія - його Марія, його світ, його серце - згасала. Повільно. Тихо.
  Сусідка Ганна щодня приходила, допомагала з малими, носила відвари, варила юшки. Але Марії ставало лише гірше. Лікар, старий пан з міста, приїхав двічі. Сказав: «Моліться. Надія мала, але не втрачайте віри».
  І Максим молився. Коли всі в домі вже спали, він виходив у сад, до яблуні, яку колись посадили разом із Марією, коли оселились у цьому домі. Падав на коліна в мокру траву, заривав обличчя в долоні, і ридав - беззвучно, глухо, так, що грудна клітка здригалась.
  - Боже… не забирай її… - шепотів. - Вона моє життя. Я без неї не вмію дихати… Візьми мене, але лиши її… Врятуй її…
  Його очі стали тьмяними, глибокими. Він схуд, мов тінь ходив по хаті - швидко, мов автомат. Його руки дрижали, коли він витирав Марії лоб, міняв простирадла, годував з ложечки. Він цілував її долоні, коли вона спала, розчісував їй волосся, говорив до неї, хоч вона часом навіть не відкривала очей.
  І ось - якось вранці, на світанку, Марія покликала його. Слабким голосом, ледь чутно:
  - Максиме…
  Він кинув усе, впав поруч, торкнувся її руки.
  - Я тут. Я завжди тут…
- Я… я сісти хочу… Підніми, будь ласка.
  Він підхопив її, обережно, з трепетом, мов дитину. Посадив на подушки, підтримав спину. Вона подивилась на нього - довго, крізь біль і втому. І прошепотіла:
  - Ти… не спав… через мене. Такий худий… Я… жива ще?
  І він знову розплакався. Прямо біля її рук. Але цього разу - то були сльози полегшення. Надія, яка здавалась уже втраченою, ледь-ледь розгорнулась у його душі.
  - Ти жива… ти повертаєшся до мене… - шепотів він. - Я витримаю все. Лише будь… Будь зі мною…
  Його щоки були в сльозах, але в очах знову заблищало світло - те саме, яке палало в ньому з дня, коли Марія вперше назвала його своїм.
  Марія одужала. Повільно, обережно, але впевнено - щодня ставала міцнішою, мов весна після довгої зими. Коли вперше вийшла  в сад, тримаючись за Максима, сонце наче засвітило яскравіше. Левко, Мотря й Даринка бігали між деревами, а Марія усміхалась - тихо, глибоко, з тою вдячністю, яку не висловити словами.
  Максим не давав їй і пальцем поворухнути. Сам рубав дрова, варив борщ, купав дітей. Пильнував її, мовби вона новонароджена, - обіймав, цілував чоло, клав ковдру, якщо вечір був холодний.
  Він бачив: її очі знову горять. І це було найбільше щастя!
  Наступного дня Максим закинув кілька мішків з борошном на воза, узяв квашених яблук, капусти, моркви. І поцілувавши Марію і дітей поїхав на ярмарок.
  - Я їду на ярмарок, - сказав він. - що тобі привезти, зозулько моя? - спитав Марії.
  - Я маю все, що мені треба, Максиме. Але купи мені хустку, таку як ми бачили у Ганни. Пам'ятаєш?
  -Я куплю тобі кращу, я скуплю всі хустки, аби лише ти була задоволена.
  -Всіх не скуповуй, бо не буде на що жити. - сміючись сказала Марія...