27

Того вечора вітер лагідно шелестів гіллям старих яблунь, а в хаті панувала тиха теплота - залишки вечері ще парували на столі, Левко з Мотрею вже засинали. Марія прибирала зі столу, повільно, задумливо. Вона часто прикладала долоню до живота, не зовсім усвідомлюючи, що робить це з ніжністю, схожою на молитву.
  Максим стояв біля вікна, роздивляючись темне небо, всипане зорями. Коли обернувся, Марія вже дивилась на нього - глибоко, як тільки вона вміла, мовби через нього бачила саму суть світу.
  - Максиме… - її голос був тихий, але твердий, мов пісня, яку пам’ятаєш усе життя. - У нас буде ще одна дитина.
  Максим завмер.
  Його груди піднялись на вдиху, обличчя осяялося - спочатку подивом, потім невимовною радістю. Він підійшов до неї швидко, мовби боявся, що не встигне щось важливе сказати.
  - Маріє… - його руки обійняли її ніжно, але міцно. Він притис її до себе, сховав обличчя в її волоссі, вдихаючи запах хліба, квітів, дому. - Ти… ти знову дала мені життя. Наше життя. Дякую тобі… дякую, моя кохана…
  Він відступив на крок, узяв її руки у свої, поцілував кожну, повільно, з пошаною, з любов’ю, що не вимірюється роками. Його очі були вологими.
  - Ти - моє світло. Моя доля. Ти зробила мене чоловіком, батьком… Я нічого не мав, коли ти прийшла до мене. А зараз маю все. Бо маю тебе.
  Марія дивилась на нього, зворушена до глибини серця. Її голос був м’яким, як осінній вітер:
  - А ти - мій пан, мій дорогий. Моє небо й моя земля. Я належу тобі. Завжди належала. Навіть коли ще не знала цього.
  Вона поклала його долоню собі на живіт. Максим знову притис її до грудей, так сильно, мов хотів зупинити час. Вони стояли так довго, в повній тиші - лише нічна хата дихала разом із ними. Десь у кімнаті сопіла мала Мотря, за вікном ледь чутно шумів сад.
  - Я не знаю, чим заслужив тебе, Маріє… - прошепотів він, - але я обіцяю: як і перший день, як востаннє в житті, я любитиму тебе - до останнього подиху.
  - І я, - відповіла вона. - Я з тобою - не через обов’язок. А через любов. Ти - мій вибір. Мій єдиний.
  Цієї ночі вони не спали довго. Сиділи біля вогню, тримаючись за руки, обіймаючись. Говорили, мріяли. Дякували. І у всьому цьому була тиша - тиша двох сердець, що б’ються в унісон.