17

Граф Андрій Чорноморець сидів у своєму кабінеті. Він не спав 2 доби. Думав, що ж він зробив не так. Зрештою вирішив забути Марію, за цим ту, яка ніколи не належала йому!
-Нехай буде так, - сказав він. - Ти зробила свій вибір, хто я , щоб силувати тебе, чи змушувати. Віднині тебе не існує для мене.
 Він встає і виходить з кабінету.
 Крізь засклені двері виходить на терасу. Повільно вдихає повітря - свіже, вогке після ранкової роси. Погляд його блукає по саду, по алеї, якою вона завжди йшла. Там, де стояла, сміялась, мовчала, шепотіла щось у пелюстки.
 Але він мовчить.
 Зайшовши до їдальні, Андрій снідає - як завжди: неквапно, витончено, без жодного руху зайвого. Він пан - і лишається паном навіть тоді, коли серце тріснуло.
 Коли ставить останню чашку на стіл, жестом кличе головного слугу.
 - Нехай приберуть усе з її кімнати. Усі речі, всі сукні, книжки, прикраси.
- І… куди, пане? — обережно питає слуга.
-Спаліть, — коротко. — Щоб не залишилось нічого.
- Так, пане.
-І ще…
Погляд Андрія зупиняється в порожнечі. Голос стає ще спокійнішим.
- У цьому домі більше не вимовлятимуть її імені. Ніколи. Зрозуміло?
- Так, пане. Як накажете.
 Андрій розвертається. Йде. Його постава - пряма, тверда.
І вона справді зникла.
Її портрет у вітальні - зняли й спалили. Її сукні - віддано слугам. Її кімната - замкнена, а потім перебудована. Її ім’я - заборонене в маєтку. Навіть згадка про неї була карана поглядом графа, холодним як сталь.
 Її мати  - приголомшена соромом, відреклась від неї. Суспільство шепотіло: «впала», «зганьбила рід», «втекла з простолюдином». Вона більше не існувала - ані як донька, ані як графиня.
 Але вона існувала як жінка. Як мати. Як кохана.