16

Весна ще не встигла повністю розквітнути, а в серці Марії вже розгорялася нова таємниця - життя всередині неї. Вона дізналася про це одразу. Її тіло змінилося, інтуїція заговорила. Але зізналася Максиму не одразу.
Вона хотіла сказати це ніжно, як шепочуть молитву, але коли вони знову зустрілися біля тієї ж яблуні, слова самі вирвалися:

- Я ношу твою дитину.

Максим завмер. Його дихання обірвалося, як у людини, що ступила за край прірви. А потім він схопив її руки і притиснув до грудей.

- Це знак, - прошепотів він. - Ми не можемо більше ховатися. Тепер ми не лише двоє. Тепер ми утрьох

Він поглянув їй у вічі, вперше не зі страхом, а з ясним планом.

- Є дім, - сказав Максим. - В далекому селі на Прикарпатті. Там колись жили мої батьки. Вони померли, коли я ще був хлопцем, але дім залишився. Занедбаний, простий… але він може стати нашим. Там ми зможемо жити спокійно, почати своє життя.

Марія відчула, як серце калатає, а на очах виступили сльози від радості і тривоги одночасно. Вона ще не знала, що робити, і лише дивилася на Максима з надією.

- Але… - почала вона, - ми ж не можемо просто втекти.

Максим схилив голову, серйозно, рішуче:
- Так Марійко, ми не можемо ховатися. І не будемо. Я не хочу починати наше життя на страху, брехні та втечах. Я піду до графа, просити, щоб він відпустив тебе.

- Максиме. Мені страшно! Граф благородна людина, але це інший випадок! Я піду з тобою!

Вони пішли до графа разом. Марія йшла поруч із ним, обгорнувшись легким плащем, серце билося швидко, але свідомість трималася твердо. 
Максим увійшов першим у кабінет.

- Пане - почав Максим - відпустіть Марію, бо я її кохаю. 
Граф поправив пенсне і глянув на Максима, як на божевільного!
- Садівнику, ти п'яний? Де Марія, а де ти? Іди працюй, в я вдам, що не чув!
 Тут уже заговорила Марія.
- Андрію, це правда! Я покохала садівника! Пробач, що не зуміла стати для тебе єдиною... Я вагітна! Це дитя Максима!
Тут обличчя графа спотворила гримаса люті.
- Зраднице! - різко крикнув він, обертаючись до Марії. - Блуднице! Що від дав тобі? Я поклав свій маєток тобі до ніг! Я не торкався тебе! Я чекав, що ти прийдеш. Я чекав щодня. А ти віддала йому те, що належить мені! Що я міг будь коли взяти від тебе силою!

Максим зробив крок уперед, але граф різко вдарив його кулаком в обличчя. Максим упав на підлогу, відчувши, як удар пройшов через нього, наче весь світ розсипався.

- Що сталося, вже не змінити, - продовжив граф, голос його тремтів від гніву, але тепер вже із холодною рішучістю. - Маріє, я не зміг завоювати тебе маєтком, грішми і своїми вчинками. Я не розумію, чим він підкорив твоє серце. Хоча він і вільний найманець, не кріпак, але він простий слуга, селянин!

Марія стояла, сповнена страху і водночас мужності, відчуваючи, як тремтить її тіло від всього пережитого.

- Але якщо ти обрала його - іди, - додав граф. - Хочеш іти - іди. Я дам тобі розлучення, невдячне дівчисько! Все, що я  тобі дарував, можеш забрати. Але більше не повертайся сюди ніколи. Ти вмерла для мене.

Він обернувся до Максима, тепер уже спокійно, але суворо:

- А тобі, - сказав граф, - я не буду мстити. Я походжу зі шляхетної родини, я вищий цього. Ідіть із Богом, живіть, як знаєте. Нічого вже не змінити!

Максим підвівся, обережно, тримаючи Марію за руку. В їхніх поглядах змішалися страх, полегшення і нескінченна вдячність. Вони відчували, що пройшли крізь бурю, тепер попереду було лише їхнє життя, їхня любов і дитина, що вже зростала у лоні Марії.

Того вечора вони виходили з маєтку, світ здавався іншим - теплим, м’яким, якого вони ніколи раніше не бачили. Дорога вела їх крізь тумани, квітучі дерева і аромат землі, а серця билися в унісон, сміливо, відкрито і вільно.

Граф дав Марії розлучення. В вже наступного дня Максим і Марія стали чоловіком і дружиною. Вінчання було простим, без гостей і свідків, але сповненим щирості та тепла.

Максим купив молоду кобилу, міцну і спритну, з темною блискучою гривою, а до неї невеликий дерев’яний візок, достатньо простий, щоб у ньому можна було вмістити їхні речі та перші запаси для нового життя. Він ретельно перевіряв кожну деталь - ремені, колеса, осі. Йому хотілося, щоб все було ідеально для Марії, щоб їхня подорож почалася без перешкод і несподіванок.

Марія стояла поруч, тримаючи в руках маленький кошик із найнеобхіднішим: кілька суконь, тепла ковдра і подушка. Її серце билося швидко, не від страху, а від радості, від відчуття свободи та майбутнього, яке вони будували разом. Вона дивилася на Максима і відчувала, що кожен крок, кожен погляд сповнений щирості, любові і надії.

Коли вони сіли у візок, Максим обережно вмостив Марію, сам сів поруч тримаючи віжки у руках. Кобила нервово поглянула на дорогу, але Максим лагідно заспокоював її голосом, гладив її шию. Потім він промовив до Марії:

- Тепер ми їдемо назустріч нашому життю. Без страху, без брехні, лише разом.

Вона кивнула, у її очах виступили сльози, але вони були інші - від щастя і від усвідомлення того, що нарешті все правильно.

Візок скрипнув, колеса торкнулися шляху. Сонце почало підніматися, золотячи світанкову траву, і кобила, відчувши впевненість господаря, рушила вперед рівним, впевненим кроком.

Максим і Марія їхали мовчки, але в тиші їхніх сердець звучала найбільш важлива музика - музика нового життя, створеного власними руками, любов’ю і вірою один в одного. Попереду було їх життя, їхній дім, їхня свобода, і дитя, що вже росло в лоні Марії, обіцяючи продовження їхньої любові.

А над ними весна розквітала щодня сильніше, немов благословляючи їх шлях. Вітер грав у волосся Марії, аромат землі змішувався з пахощами ранніх квітів, а сонце освітлювало їхній шлях - теплий, сповнений надії, світлий, як нове життя, яке вони вибороли разом.