15

Максим не знаходив собі місця. Його дні минали серед тиші, а ночі серед муки. Він бачив, як згасає Марія. Як за високими вікнами вона все менше схожа на живу жінку і все більше на образ, висічений зі смутку. Його серце розривалося від того, що він не міг розтопити цей лід, що розділяв їх. Він уявляв собі її обличчя, коли вона стоїть біля вікна, бліда й сумна, і кожен рух її рук здавався йому мовчазним криком «Тримай мене, я згасаю без тебе».

Він розумів: її роз'їдає розлука, а він безсилий змінити щось. У нього не було ні титулу, ні права, ні майбутнього з нею у світі, де любов між садівником і графинею, це злочин, який буде караний не мечем, не батогом, а ганьбою і забуттям. І все ж у серці пульсував вогонь надії.

Щоночі Максим падав на коліна у своїй маленькій хатинці, що стояла на околиці саду. Там пахло землею, дровами, воском старих свічок. Схиливши голову, він шепотів прості, щирі слова не про себе, а про неї:

- Боже, - молився він, - не дай їй згаснути. Дай їй сил пережити цю зиму, цей лід, цю розлуку. Нехай весна дійде до нас… Нехай я знову візьму її за руку - не для гріха, а для надії. Для життя.

Його пальці стискались, очі повнилися сльозами, які ніколи не побачить світ. Кожна ніч була як довга молитва, мовчазна й сповнена надії, це був його спосіб бути з нею, навіть коли їх розділяли стіни маєтку і сніг.

Іноді йому здавалося, що її душа чує його молитву. Що дивлячись у вікно, вона теж говорить із небом про нього. Він уявляв її думки: як вона блукає кімнатами, бере у руки їхні листи, перечитує їх ночами, відчуваючи, що хтось чекає на неї так само, як вона чекає на нього.

Весна прийшла тихо. Спершу у вигляді талого снігу, що стікав краплями з карнизів. Потім у ранньому співі птахів, що прокидалися з довгої зимової сплячки. І нарешті у цвітінні старої яблуні посередині саду.

Марія стояла під тією яблунею обгорнута легким шалем, але в серці вже палало сонце. Її очі шукали його і знайшли.

Максим ішов до неї, наче крізь роки, крізь страх, крізь усю довгу, холодну зиму. Його руки тремтіли. Вона зробила крок, другий і вони опинилися так близько, що повітря між ними зникло.

Думки Максима в цей момент вирували
- «Я знову бачу її. Вона жива. Вона моя… Моя душа плакала цілу зиму, але тепер вона тут. Вона дихає, і я можу відчути її дотик. Ніхто і ніщо не може забрати її від мене».

Він обійняв її міцно, щиро, майже з відчаєм. Вперше за довгі місяці. Вперше живу, справжню, теплу. Вона схилила голову й заплющила очі, вдихаючи запах землі, цвіту, його сорочки.

А потім Максим опустився на коліна. Сльози котились по його щоках. Він узяв її руки у свої натруджені, теплі і схиливши голову, почав цілувати їх, ніби спокутував гріх чи складав обітницю.

- Марійко,… - його голос тремтів. - Я кохаю тебе. Бог мій свідок. Я кохаю тебе так, як кохають раз на все життя. І хай мене прокляне небо, якщо це не правда. Я живу тільки тобою.

Думки Марії в цю мить промовляли. 
- «Я чекала цієї миті, цієї зустрічі, цих рук, які торкнулися мене не для володіння, а для любові. Кожен день розлуки був випробуванням, і тепер я можу дихати. Тепер я справді жива».

Вона мовчала, але її сльози - тихі, прозорі падали на його волосся. І тільки вишня над ними розсипала білий цвіт, як благословення. Як вінчання їхніх душ, таємне й чисте.

Тієї ночі світ затаїв подих. Навіть вітер за вікном мовчав, навіть старі стіни маєтку не скрипіли, ніби не хотіли завадити.

Марія таємно залишила спальню, загорнувшись у темний плащ. Її кроки були беззвучні, а серце гучне. Вона знала, куди йде. І хто на неї чекає.

У невеличкому будиночку для слуг, на околиці саду, палало інше тепло - Максимове серце.

Коли вона переступила поріг, він застиг, ніби боявся, що це сон. А потім наблизився повільно, обережно, і торкнувся її щоки так, ніби боявся зламати ніжну порцеляну.

- Ти справжня… - прошепотів він. - Ти тут…

Їхні губи злилися в поцілунку, що був не спалахом пристрасті, а довгоочікуваним зціленням. Максим кохав її ніжно, трепетно, ніби вперше. Його руки, що звикли до землі, доторкалися до її шкіри, наче до святині. Він не поспішав - кожен рух був молитвою, кожне зітхання вдячністю.

Він пестив її обличчя, плечі, волосся, цілував долоні, ключиці, і знову очі. Його погляд був сповнений тривоги, щастя й болю водночас. Він не вірив, що знову тримає її в обіймах теплу, живу, справжню.

- Я так скучив за тобою, - шепотів він. - За кожною рисою твого тіла. За дотиком. За тим, ким ми є, коли нас ніхто не бачить.

Марія відповіла йому тишею, у якій було більше ніж слів. Вони були разом, нарешті разом. Відчужені від усього світу, але єдині в цю ніч.

І коли за вікном прокинувся світанок, тіла їхні були знесилені, а душі очищені, ніби сама весна прийшла в їхні серця.