14

Зима тяглася довго. Сніг вкривав усе навколо, наче біле безмовне полотно, а холод пробирав навіть крізь товсті стіни великого, але чужого маєтку. Вогонь у камінах горів рідко, і навіть його тепло здавалося марним перед простором, який поглинав Марію. Вона блукала кімнатами, тонка, мов тінь, що ніколи не могла стати сонцем. Її обличчя з кожним днем втрачало колір, а руки, прозорі й крихкі, нагадували витончену порцеляну. Вона майже не їла, відповідала лише короткими фразами, уникала поглядів слуг і графа, і кожна її тиха хода по дому здавалася скрипом криги під ногами.

Пан Андрій дедалі більше турбувався. Лікар приїжджав кілька разів, уважно обмацував пульс, слухав серце, розводив руками:  - «Душевна втома, меланхолія… це не хвороба тіла». 
Граф намагався діяти - наказав палити каміни цілодобово, виписав нові книжки з міста, возив Марію у місто на різдво. Але нічого не допомагало. Марія мовчала, а її очі, колись яскраві й живі, тепер були затуманені, сповнені туги, що прокрадалася навіть у дрібні рухи.
Вона сиділа в тісній кімнаті, обгорнувшись плащем, дивлячись на сніг.
«Максиме… ти десь там, у саду. Я так люблю тебе. Моя душа рветься на частини. Кожен день без твого погляду, без твоїх рук - наче крижаний ніж у грудях. Я вчу себе чекати, вчу себе дихати. Ще трохи, і ми знову будемо разом. Чи вистачить мені сил?»

Вона відкривала щоденник, щоб написати слова, які не могла вимовити: «Твій лист - моє світло в темряві. Ти живеш у мені, навіть коли тебе немає поруч. Я відчуваю твоє серце в кожному подиху вітру, в кожній краплі снігу. Ще трохи, Максиме… і я віддам тобі все своє серце.»

Максим бачив це зі сторони. Він йшов по засніженому саду, де крихкі кущі троянд вже піднімалися крізь сніг. 
«Маріє… чому ти так далеко? Чому цей дім, цей граф, ця тиша віддаляють нас? Я бачу тебе у вікнах. Моє серце прагне тебе, а розум каже чекати. Чекати до весни, чекати до світла, чекати до моменту, коли ми знову будемо разом. Кожна хвилина без тебе, це мука, але я живу нею.»

Він тримав у руках її лист. 
«Твої слова рятують мене, Маріє. Я тримаю їх біля серця, бо вони єдине, що дозволяє мені вижити в цій розлуці. Я не можу підійти до тебе, не можу торкнутися, але ти поруч. Ще трохи… ще трішки — і я віддам тобі все, що маю.»
Вони зустрічалися лише шість разів за всю зиму. Кожна зустріч була мов крапля води в пустелі: короткий погляд на доріжці, швидкі слова в тіні оранжереї, лист, обережно залишений під каменем, щоб ніхто не помітив. Ці миті були повні таємного тепла і болю водночас. Кожне прощання розривало їхні серця, залишаючи після себе важку тишу. Максим спостерігав, як Марія перетворюється на примару: з ніжної, живої жінки на постать, що мовчки ходить коридорами і кімнатами, заповненими холодом і відлунням її думок.

В їхніх листах, схованих під каменем в оранжереї, кожне слово було як дотик, який вони не могли дозволити собі вголос:

- "Максиме, - писала Марія, - сьогодні я бачила, як світло заходить у сад. Я згадала, як ми сиділи під яблунею, як ти тримав мої руки. Моє серце б’ється тільки для тебе. Хоча зима віддалила нас один від одного, я відчуваю тебе в кожному подиху вітру."

Відповідь Максима вона знаходила наступного дня під тим же каменем:

- "Маріє, я бачу тебе у снах, коли темрява накриває сад. Я чекаю на кожну нашу коротку зустріч, на кожен твій погляд. Твоя відсутність точить мене зсередини, але я живу цим очікуванням. Ти - моє сонце."

Ці листи були єдиним містком між ними, тихим доказом, що їхні душі все ще разом, навіть коли руки не могли торкатися один одного.

Марія кожного дня дивилася на сад з високого вікна, обгорнувшись шаллю. Краплі, що скочувалися зі шибок, нагадували їй про його руки, теплі, що не торкалися її вже занадто довго.
- Ще трохи, Максиме… - шепотіла вона. - Ще трохи, і я знову твоя.

Максим, хоч і рідко міг бути поруч, ночами не спав. Його думки постійно поверталися до неї, до її тиші, до ніжності її поглядів, що тепер ховалася під вуаллю суму. Він відчував тяжкість їхньої забороненої близькості, але одночасно в цих митях знаходив життя. Його серце стискалося від жалю, від безсилля, від бажання обійняти її зараз і ніколи не відпускати.

Одного вечора, коли падав сніг, вони випадково зустрілися у саду. Марія стояла серед кущів троянд, тепер вкритих білим покривалом. Погляд її був спрямований у землю, але руки стискали край плаща так, ніби тримали його там, де не можна. Максим наблизився, не сказавши слова. Їхні пальці випадково торкнулися, просто короткий дотик і в цьому моменті було стільки всього: туга, спрага, заборонене бажання.

- Максиме, вже скоро весна. 
- Маріє, моє сонце! Ти так зблідла! Не сумуй! Я кохаю тебе! 
Їхні руки знову перетнулися, цього разу більш обережно, але у цьому дотику була вся пристрасть, яку вони мусили ховати, вся надія, яку не можна було вимовити. Листи продовжували прибувати і з обох сторін, кожен рядок, мов маленький ковток життя, що дозволяв їм триматися.

- "Максиме, - писала Марія, - іноді здається, що я блукаю у безмежному сні. Ти єдине, що тримає мене на землі. Я рахую дні до весни, щоб знову відчути твоє тепло. Щоночі я уявляю тебе поруч. Мені здається, що тоді я ще живу."

- "Маріє, - відповідав він, - я йду туди, де ти зможеш мене відчути. Хоч наша зустріч коротка, вона для мене цілий світ. Кожна миттєвість твого погляду, кожен дотик твого листа, це цілюща вода на моє серце, що б’ється для тебе. Я ніколи не відпущу тебе!"