13

Граф повернувся несподівано, на кілька днів раніше. Карета зупинилася під портиком ще до сходу сонця, коли повітря було наповнене холодним ранковим туманом, а перші промінчики світла ледве торкалися даху маєтку. Коли він увійшов до будинку, Марія сиділа біля вікна, бліда, з потемнілими колами під очима, і не обернулась одразу. Її погляд був розсіяний, немов ловив промінчики ранкового сонця, але в очах читалася втому та прихована тривога.

Він помітив: вона схудла. Її руки стали прозорими, мов з воску, плечі трохи сутулі, а обличчя втратило звичний рум’янець. Вона майже не їла, відповідала коротко, уникала його погляду, але була чемна, як завжди, на грані втоми і гідності.

- Маріє, - сказав він того ж вечора, голос його був м’яким, але з ноткою тривоги, - я не сліпий. Щось з тобою не так. Ти хвора?

Вона опустила очі, палець машинально грався з обшивкою підвіконня.

- Трохи втомилась… осінь, - тихо промовила вона, ніби намагаючись себе переконати в правді цих слів.

Але граф був уважним чоловіком. Його погляд був гострим, він відчував, що щось приховано, що глибше, ніж зовнішня слабкість. Він послав за лікарем, але Марія чемно відмовилась. Тоді він вирішив діяти сам - запропонував поїхати до міста, до найкращого спеціаліста. Вона не заперечила. Вона була, як тінь, що пливе поруч із ним, мовби її тіло вже не належало їй повністю.

Максим того дня бачив, як карета виїжджала з подвір’я. Він не показав жодної емоції, стоячи під гілками опалого саду. Але коли вона обернулася у вікні на мить і зустріла його очі, серце його здригнулося. Це було прощання? Без слів, без надії, і водночас зі спалахом таємної надії. Він просто дивився, намагаючись запам’ятати кожну деталь: як вона схилила голову, як вітер грайливо розвіяв пасма волосся, як її очі, хоч і сумні, блищали вранці.

У місті лікар нічого не виявив. Серце б’ється рівно, тіло здорове. Та граф відчував невидимий вирок між рядками вердикту.
- «Її хвороба не фізична». Він був розумним чоловіком, та не настільки, щоб зрозуміти, що її тіло плаче за тим, кого вона кохає в тиші ночей, коли ніхто не бачить.

Граф Чорноморець, не бажаючи бачити дружину в такому стані, вирішив діяти. Йому здавалося, що корінь смутку Марії у самотності. Вона завжди з ніжністю згадувала про матір і сестер, тож граф наказав надіслати за ними екіпаж із гінцем, сподіваючись, що родинне тепло поверне її усмішку.

Через чотири дні пані Лідія - мати Марії та її дві молодші сестри, Соломійка і Наталка, ступили на подвір’я графського маєтку. Марія, побачивши рідні обличчя, наче пробудилася від довгого сну: її очі загорілися, щоки набули кольору, і вона, вперше за багато тижнів, щиро всміхнулась. Серце стискалося від радості і одночасної тривоги, бо навіть у цьому щасті, десь глибоко, ховалися її таємні думки.

- Як я за вами скучила… - сказала вона, обіймаючи матір. Її руки тремтіли, ніби боялися відпустити близьких, щоб не втратити тепло, яке вони несли.

Граф спостерігав з полегшенням, як його дружина повертається до життя. Вечорами знову лунали сміх і розмови в домі. Він вірив, що зробив усе правильно. Та одна деталь лишалась непоміченою - її серце і тіло вже віддане іншому.

Минуло два тижні. Гостинний будинок спорожнів, мати та сестри Марії вирушили назад додому. Прощання було теплим, обійми тривалими, очі наповнені сльозами радості та смутку водночас. Марія відчувала розрив між обов’язком і власним серцем. У душі розгорялася нова тривога.

Наближалася зима. Садовий сезон завершувався, листя опадало, троянди в’янули, і Максим усе рідше з’являвся в саду, роботи не було. Кожна зустріч, коли він з’являвся в оранжереї або переносив дрова до теплиці, була наче ковток повітря перед довгим пірнанням у самотність. Серце Марії стиснулося кожного разу, коли вони обмінювалися коротким поглядом повним тривоги, прихованої пристрасті, і бажання, яке мусили ховати.

Максим, хоч і не зізнавався вголос, страждав. Він уникав погляду графа, говорив коротко зі слугами й ночами не міг заснути. Його думки кружляли навколо Марії, кожен її подих, кожен рух пальців у його пам’яті, кожна мить, проведена разом. Відчуття забороненого, тісного, але справжнього зв’язку тримало його в напрузі, змушувало серце битися швидше, навіть у темряві нічної кімнати.

Одного вечора, коли падав перший сніг і сад уже вкрило білою ковдрою, Марія вийшла надвір у темному плащі, з піднятими плечима, ніби тягар думок не давав дихати. Холодне повітря відразу пробудило тіло, а морозний подих грайливо заплітався у пасмах волосся. В саду її вже чекав Максим, руки його були в кишенях, очі наповнені тривогою і полум’ям бажання.

- Узимку сад засинає, - тихо сказав він, погляд його ковзав по замерзлому листю й кришталевому снігу, - як і ми з тобою!

Вона довго мовчала, слухаючи тихий скрип снігу під ногами, шелест гілок, що зімкнулися над головами, холодне дихання зимового повітря. А потім тихо сказала.

- Хіба ми можемо спати, коли серце вирує?

Їхні руки торкнулися - коротко, ледь, але в тому дотику була вся пристрасть, яку вони змушені ховати. Серця билися в унісон, тремтячий подих злився з морозним повітрям, і навіть тиша навколо ніби стала частиною їхньої забороненої зустрічі. В цей момент світ існував лише для них двох - двох душ, які не могли і не хотіли чекати світу, що стояв осторонь.