10

Вона йшла туди, де серце завжди затихало, у найглибшу частину саду, до старої яблуні. Рання осінь дихала легким вітром, що кружляв сухим листям, і під ногами тихо шаруділи жовто-зелені килими. Десь у гіллі озвалася синиця, а потім солодко висвистав дрізд, ніби вітав її повернення. І вже здалеку вона помітила, що під деревом хтось є, темна тінь у сріблястому напівсвітлі.

Вона приходила сюди майже щодня, і для самої себе мала цілком логічне пояснення - тут спокійніше, ніж у прохолодних залах маєтку, тут сонце гріє, свіже повітря, запах квітів і вологої трави. Тут можна почитати. Подумати. Дихати. Вона брала книгу. Сідала на лавку під яблунею, слухала, як вітер колише гілля, як листя шепоче над головою, ніби щось зізнається.

Та з кожним днем ноги самі вели її стежками, де працював він. Максим. Той, що пахнув землею, сонцем і правдою. Вона ніколи не йшла прямо до нього, ні. Вона лише дозволяла собі надію. На випадкову зустріч, на тихе слово, на теплий погляд.

Іноді вона бачила його спиною до себе, зосередженого, мовчазного. Над трояндами, що тихо хиталися у вітрі, де пелюстки зривалися й летіли, мов рожеві пташки. Тоді вона відверталася, притискала книгу до грудей і робила вигляд, що читає. Хоча давно не стежила за словами. У голові було лише одне, чи він помітить. Чи підійде. Чи кине хоч один погляд у її бік.

І часом, коли він нарешті звертав увагу, коли питав своїм простим, теплим голосом,
- Пані, не холодно Вам тут? - вона тихо відповідала -  ні, дякую і відчувала, як серце б’ється, мов крило пташини, злякане й щасливе водночас.

Вони крадькома шукали очі одне одного. Випадковий погляд через гілки, через стежку, через тихий подих вітру. Марія ховала очі в книгу, Максим дивився в землю, ніби бачив там щось дуже важливе. І в той момент між ними проходив невидимий дотик, легший за вітер, та сильніший за слово.

Вона йшла назад до маєтку, несучи закриту книгу. Сторінка залишалася тією самою. Бо знову вона не читала. Вона чекала. І знаходила.
Максим працював мовчки. Ножиці різали стебла троянд, листя м’яко шаруділо під ногами, відра стукали одне об одне. Але думки були далеко, серед її кроків, її голосу, її тіні. В повітрі стояв запах яблук, м’якого перегною і прохолодного вітру. Десь на верхівці дерева кугукнула горлиця, і Максим підвів голову, хоча й знав, кого насправді чекає.

Її. Пані Марію…

І коли він чув її голос, тихий і трохи несміливий,
- Вітаю Максиме - йому здавалося, що світ стає світлішим. Що все навколо оживає. Кольори стають яскравішими, їжа смачнішою.

Він сварив себе за думки. Вона не для нього. Вона пані. А він слуга. Він думав про її блакитні очі, про світлі пасма. Малював її у своїй уяві.

Кохання було забороненим, нереальним, але справжнім, і в цьому вогні біль і радість сплітались так, що хотілося жити й вмирати в одну мить.

Максим сидів на лаві, під яблунею, серед шелесту листя, опустивши голову. Місяць сипав срібло на його плечі. Поруч тихо стукнула яблуня гіллям, ніби дихала.

Він почув її кроки. Легкі, обережні. І підвівся різко, як перед королевою.
- Пані… вибачте, я не думав, що тут хтось буде!
- Сиди, прошепотіла вона м’яко, і її голос торкнувся його, мов теплий подих, Це ти тут господар, цей сад твій, а я лише гостя цієї ночі!

Вона сіла поруч, не зовсім близько, але настільки, що він відчув тепло її плеча. Вітер торкнувся її волосся, і листя зашелестіло, мов шовк.

Вони мовчали. А в тій тиші співали пташки, десь угорі зітхнула сова, вітер пробіг по гіллі й кинув кілька листочків їм до ніг.

- Ти часто приходиш сюди? - спитала вона, поглядом ловлячи далечінь.
- Коли не спиться. - відповів він. - або коли душа щось питає
- І що вона питає сьогодні?
- Те, чого я не смію вимовити, бо деякі речі не належать нам.

Марія поглянула на його руки. Сильні, теплі, трохи втомлені. Їй здалося, що ці руки могли б тримати її так, як нічиї інші. Вона ледь торкнулася його пальців, випадково, ледве відчутно. Він здригнувся. І не відсмикнув руки. А вона швидко прибрала свою, ніби обпеклася.

- Я не мала приходити - прошепотіла вона. -  Але я не можу не прийти
- Ви тут… я думаю це сон. Щось сталося?
- Моє серце кричить. Я лягаю з думкою про тебе, прокидаюсь з провиною. Я кохаю тебе. Без права. Без надії. Але кохаю!

- Не кажіть цього, відповів він важко, це робить усе болючішим. Я щодня караю себе за те, що дозволив мріяти про Вас!
- А я щодня караю себе за те, що залишаюсь там, де мене немає. Я не його. Я не люблю його, хоча зобов'язана йому всім.

Він ступив до неї ближче. Вітер торкнувся її волосся, і Максим не витримав, провів пальцями по пасмі, ледь торкнувся щоки. Вона затремтіла. Він обійняв її. Повільно. Ніжно. Мов боявся, що вона зникне. Її руки самі лягли йому на груди. Їхні щоки торкнулися. І на мить час зупинився. Він поцілував її в скроню, тихо, як подих. Вона відповіла легким поцілунком у губи, таким несміливим, що міг би здатися вітром, якби не тремтіння в її тілі.

- Я не можу - сказала вона і відійшла на крок.
- І не мусите - відповів він м’яко - ви пані, я садівник, і між пані та садівником завжди буде сад, і мовчання

- А якщо… якби не було титулів? - запитала вона крізь сльози - якби ми були просто звичайними людьми?
- Тоді, сказав він, все ще опустивши очі, я назвав би вас своєю весною. І ніколи не дозволив би вам плакати на самоті

Сльоза впала на її губи. Вона ковтнула біль. Підвелася і пішла, тримаючи спину рівно, як навчила мати. Пташка тихо прокричала десь над головою, ніби проводжала її.

А позаду, під яблунею, Максим так і сидів нерухомо. І тільки один листок опав йому на плече, наче чийсь тихий поцілунок, якого він не мав права отримати.