7

Вечір ліг на маєток, мов оксамитова завіса. У покоях Марії палала одна свіча, її тремтливе світло бігало по стінах, торкалося різьблених меблів, золотих рам, важких портьєр. Повітря пахло лавром і воском, а тиша була такою густою, що здавалося, її можна торкнутися рукою. Марія повільно розплітала косу, пальці тремтіли, і кожен рух віддавався десь глибоко в грудях. Вона підійшла до вікна, холодне скло охолодило гарячі долоні, а за вікном у темряві світилося кілька ліхтарів і блимало срібне листя тополь. У саду ледь чутно співав соловей, мов повторював за нею невимовний біль.

Її думки, зібрані і водночас розірвані, нарешті прорвалися вголос, майже шепотом, який почув тільки ніч.

"Я розриваюся. Між боргом і бажанням. Між честю і серцем. Я ж знищу ім’я своєї родини якщо оберу його. Але ж я зраджую себе, коли забороняю собі мріяти про нього.
І ось я стою... у вечірній тиші, біля вікна, за яким він, мій садівник, мій гріх, моє сонце. Той, хто забрав мій сон і спокій. Той, про кого я мрію. Я бачу, як він дивиться на мене і думаю, що це взаємно. Боже, чому ж тоді так сумно? Я повинна була відчувати це до Андрія, в не до садівника. Він же слуга!"

Після цих слів вона прикрила очі, і груди її здригнулися. Ні сліз, ні стогону, лише важке мовчання, у якому ховалася буря. Десь унизу, на алеї, почувся тихий скрип воріт, звук кроків по гравію. Марія здригнулася, ніби впізнала ритм цих кроків серцем. Вона не назвала його імені, але знала, хто там іде повз троянди.

Тим часом у саду, де тьмяне світло місяця сріблило мокру землю, Максим схилився над кущем троянд. Руки його були в землі, пальці грубі, потріскані, але дбайливі, як у музиканта, що торкається струн. Нічний вітер приносив запах жасмину і ледь чутний запах воску від свічки, який долинав з відчиненого вікна покоїв. Максим не смів підвести погляду вгору. Він лише прислухався, мов чекав якогось невидимого знаку. Подих його став глибшим, повільнішим, і думки його заговорили в ньому, наче голос, який він боявся озвучити.

"Вона, як жасмин у травні. Крихка, світла, а я, весь у землі, в коренях, у тіні. Я не мав права навіть дивитися в її бік. Але ж хіба серце питає, коли обирає?
Я знаю, хто її чоловік. Ввічливий, шляхетний. І я бачив, як вона опускає очі, коли проходить повз. Наче не бачить. Але бачить. І я це знаю.
Ми не говоримо зайвого. Наші розмови, мов шепіт вітру в трояндах. Кілька слів. Один погляд. І мені того вистачає на тиждень. Бо я її люблю. До болю. До злості на самого себе.
Я не прошу її обрати мене. Не хочу, щоб вона жертвувала собою заради мене. Я лише тінь у цьому саду. Але я знаю, вона нещаслива там, у своїй вишуканій клітці.
Якщо вона прийде, я не спитаю чому. Я просто триматиму її міцно. А якщо ні, я залишуся тут, у саду. Поливатиму троянди. Ті, що вона любить. І кохатиму її, мовчки. До кінця."

Він провів долонею по пелюстці білої троянди, ніби торкнувся її щоки, і важко зітхнув. Здалеку він обережно глянув у бік її вікна, але лише на мить, швидко опустив голову, наче боявся власного бажання. Його тінь потонула серед кущів і дерев, але сад зберіг у собі кожен його подих.

Угорі Марія притулила пальці до грудей. Вона не бачила його, але знала, що він там. І ніч розтягнулася між ними, як дорога, яка рано чи пізно приведе когось із них до межі. А може й обох.