5

Після спокійного сніданку, де кожна мить звучала, як нотка нової симфонії їхнього життя, Андрій відклав серветку, підвівся і, дивлячись на Марію з м’якою посмішкою, промовив:

- Якщо ти не втомилася, маю честь запросити тебе на прогулянку. Хочу показати тобі серце цього маєтку - наш сад.

Марія на мить завмерла, потім ледь помітно всміхнулась і підвелася. Її сукня шелестіли тканинами, немов природа сама вітає її перші кроки в новому житті. Андрій простягнув руку з тією ж повагою, що напередодні, мов звертався не до юної дружини, а до рівноправної господині дому.

Вони вийшли крізь французькі двері на терасу. Ранковий вітер ніжно обіймав обличчя Марії, пахло свіжістю трави, розквітлих троянд і трохи прохолодної роси. Сад перед ними розкривався як живий організм: амфітеатром вниз розходилися широкі алеї, петляли стежки, стояли маленькі арки, а серед них — дерев’яні лавки, немов запрошували присісти.

В повітрі дзвеніло від співу пташок, солов’ї і горобці змагалися в мелодії, а десь у кронах бузкових кущів ховались дрібні синиці, чирікаючи між собою. Листя дерев тихо шелестіло, неначе акомпанемент до першого подиху нового дня.

Це… справжній рай, - видихнула Марія, її голос ледь вловимий, але повний захоплення.

- Тут більше, ніж краса, - відповів Андрій, проводячи рукою над кущами, неначе відчуваючи їхню душу. - Цей сад саджала ще моя мати. А я лише доповнив його. Кожне дерево має історію. Дозволиш показати?

Вони рушили алеєю, обсадженою високими трояндовими кущами. Одні криваво-червоні, інші блідо-рожеві, мов рум’янець на щоках нареченої. Далі були півонії, креми, іриси, флокси, що переливалися різними відтінками в ранковому світлі. Кожен крок Марії по вузькій доріжці, всіяній дрібним гравієм, звучав у тиші, неначе легкий акорд у симфонії саду.

- Ось тут, - показав Андрій на розлогий горіх, - я сидів хлопцем і читав Вергілія. А он ті яблуні сорту, який вивели ще за діда. А персики з півдня, ми самі їх акліматизували.

- І що, - запитала Марія з легкою усмішкою, - ви й досі читаєте Вергілія під горіхом?

- Іноді, - відповів він, і в його погляді заіскрився м’який гумор. - Але тепер, здається, мені буде цікавіше сидіти тут не самому.

Вони підійшли до частини саду, де росли рідкісні рослини - лаванда, мирт, жасмин, а навіть розлогий інжир схожий на привітного велетня, що простягає руки до неба. В повітрі змішувалися аромати квітів, роси і трохи теплого сонця, що вже прогрівало землю. Марія повільно ковзала поглядом по кожному листку, кожному стеблу і вперше відчула, що її нове життя не обтяжене, а наповнене можливістю.

- Ви… не такий, як я уявляла чоловіків, що мають владу, - тихо промовила вона, ледве чутно.

- І слава Богу, - сказав він, вдивляючись у гілки вишні. - Бо маю надію, що ти зможеш не лише жити поруч, а й розквітнути тут. Як одна з цих квіток.

Марія зупинилась і глянула на нього уважно, по-новому. І подумала: «Може, мені пощастило більше, ніж я заслуговувала. А може, доля просто втомилась забирати й вирішила дати хоч щось живе».

У глибині саду дзюркотів струмок. Вода блищала на сонці, розбиваючись на дрібні перлини, і серце Марії вперше від початку шлюбу відгукнулось не тривогою, а тихою радістю.

Вона мимоволі засміялась, помітивши руду білочку, що жваво стрибала між гілками старої яблуні. Її пухнастий хвіст майорів за нею, мов прапор свободи, а рухи були граційні, що дівчина не змогла втриматись і ступила з алеї ближче до стовбура.

І саме в той момент пролунав голос:

- Пані, стережіться калюжі!

Марія здригнулася. Голос був юний, чистий, з глибоким відтінком поваги й тривоги. Вона повернулась і побачила молодого чоловіка між кущами жасмину, у простому полотняному одязі садівника. Волосся темне, трохи розкуйовджене вітром, щоки загорілі, а очі ясні, зеленкуваті, мов трава після дощу.

Опустивши погляд, Марія справді помітила калюжу, ще крок і шовкові туфлі були б мокрі. Вона зупинилась і зніяковіло всміхнулась.

-Дякую… Я не помітила.

Юнак вклонився, не наближаючись, дотримуючись дистанції, як личить слузі.

-Перепрошую, що насмілився заговорити. Я Максим. Доглядаю цей сад уже понад три роки… іноді й білочок годую, - додав з легким, майже хлоп’ячим усміхом.

Марія пом’якшилась. Його щирість була без облуди, без нахабства - лише природна доброта.

- Вони, здається, тобі довіряють, — сказала вона.

- Вони довіряють тим, хто не хоче їх зловити, - відповів Максим, і його усмішка розкрила щирість.

На мить між ними зависла тиша. Лише десь угорі застрибала білочка, обірвавши гілочку цвіту. Пелюстки сипалися додолу, мов сніг. Пташки у кронах продовжували співати, додаючи сцені живого, весняного звучання, а повітря наповнилось легким ароматом жасмину і свіжої трави.

Позаду пролунав крок - Андрій повільно підходив, не поспішаючи, але пильно. Максим миттєво опустив голову і відступив на кілька кроків, мовчки вклонившись.

Андрій стримано, але без різкості звернувся до дружини:

- Усе гаразд, Маріє?

- Так. Мене врятували від калюжі.

Андрій кивнув.
- Максим добрий садівник. І має око на всі дрібниці.

Погляди трьох перетнулися на мить, мов нитки, що ще не з’єдналися в узор, але вже тремтіли у повітрі. Максим мовчки вклонився ще раз і зник за кущами.

Андрій подав Марії руку. Вона прийняла її, і вони рушили далі садом. Марія ще чула думкою голос Максима: «- Пані, стережіться калюжі». І як не дивно, вперше за довгий час їй захотілося сміятись.

Вона кинула погляд на Андрія і відчула, як його спокійні очі, м’який голос і уважність роблять цей великий сад ще більш живим, домашнім і щирим. Разом з ранковим співом пташок, шелестом листя і дзюркотом струмка вона зрозуміла: тепер її серце може розквітнути в цьому місці.